Глава 4

Мої очі красномовно кажуть, куди йому піти разом зі своїми папірцями. Втім, Змій не з тих, кого цікавить чужа думка. Він спокійно підходить ближче, сідає на зручне крісло й заклавши ногу на ногу, додає: 

— Нагадаю, якщо ти не зрозуміла — належиш мені. Слухаєш мене. Робиш, що кажу я. І не буде ніяких проблем. 

Руки тремтять. Повільно беру прокляті папери й читаю. Перше, що впадати в очі — ім'я. Змія звати Максим. А ще там чорним на білому написано практично все те саме, що сказав мені. Абсолютна підкора. Ніякого права на свободу, власну думку чи щось подібне. 

Повертаюся до чоловіка. Слідкує за мною. Уважно дивиться, вивчаючи реакцію, немов вона його дійсно цікавить:

— Пішов до біса, — рикаю та рву папери на його очах. 

Насмішкувато всміхається. В металевих очах спалахує блакить.

— Ти ж знаєш, що це не оригінал, Вел. 

Кидаю у нього блискавки очима. Ненавиджу. Просто ненавиджу. За те, що насолоджується. За те, що такий спокійний. Подобається Змію руйнувати чужі життя попри їх волю. Подобається ламати. Це клята правда, яка вбиває мене. 

— Ти тварина, Максиме! — уїдливо кидаю. — Просто шматок лайна. Навіщо я тобі? — вигукую й встаю з ліжка. Зі зброї — подушка. — Не кажи, що хочеш! Бо, коли дівчина подобається, то залицяються, а не забирають свободу! Коли дівчина подобається її не викрадають посеред Лондона! І не потрібно, — так швидко говорю, що повітря у грудях закінчується, доводить глибоко вдихнути, щоб продовжити, — казати, що ти рятуєш мене від Нестеренка, бо дав більше! Я не річ, щоб мене купувати! Які б там не були проблеми у тата, я не збираюся віддавати своє життя за його добробут! 

Мою тираду чоловік вислуховує з абсолютно байдужим виразом обличчя. Не смикається жоден м'яз, не змінюється погляд, навіть клята поза. І це злить. Допікає, що йому все одно! Він же знає… Розуміє, що робить! 

— Річ у тому, — повільно починає та встає з крісла, обходить столик й зупиняється переді мною. Нависає зверху, немов гора, і знову копирсається тими своїми очима металевими в душі. — Що у тебе просто немає вибору. 

— Вибір завжди є. І вихід. Тільки з могили його не буває! — відрізаю, твердо дивлячись на нього у відповідь. 

Помічаю, як кутики його очей спалахують. Ніби йому подобається моя відповідь. Подобається, що відповіла саме так. 

— Тоді вважай, що ти у могилі, — холодно промовляє. 

Змій обходить мене, крокує до дверей та відмикає їх. Різко обертаються.

— Не замикай двері. 

Виходить. Проте не закриває мене у кімнаті, залишає двері відімкненими. 

Видихаю з полегшенням. Сідаю на край ліжка, закриваю обличчя руками й схлипую. Сльози образи з'являються самі. Я не розумію чому від мене має щось там залежати, чому мною відкупляються та і взагалі, навіщо я сама цьому чоловіку? У нього проблем більше немає? Хіба йому цікаво бавитися з дівчиною, яка молодша за нього і не на два-три роки? 

Змушую себе взяти емоції під контроль. Немає сенсу ридати, це ситуацію не змінить. Тож виходжу з кімнати з бажанням знайти телефон. Мені потрібні кляті пояснення від тата! 

Спустившись на перший поверх завертаю у коридор. Зупиняюся на кухні, помітивши там жінку, яка готує щось апетитне. Вона теж помічає мене, привітно усміхається й запитує:

— Зголодніла? 

— Так, — заходжу. 

— Сідай, — вказує на столик.

Займаю місце й напружено оглядаю все навколо. Наскільки розумію, це просто кухня, швидше за все Змій тут і не з'являється. Гадаю, він їсть в іншій кімнаті, де величезний стіл, і все таке старовинне, лаконічне, що нудити починає. 

Жінка ставить переді мною пиріг з куркою та грибами, канапки, гарячий чай, та пропонує суп. Від нього відмовляюся, натомість з'їдаю усе, що вона запропонувала, запиваю чаєм і щиро подякувавши, збираюся йти. 

Голос жінки зупиняє на порозі:

— Він хороший. 

Хмикаю гірко. 

— Сумніваюся. Змії холоднокровні, а він їх уособлення. Отруйний та бездушний. 

Вона нічого не відповідає, тож виходжу мовчки й крокую коридором далі. Проходжу повз вітальню та їдальню, — мала таки рацію, — і нарешті доходжу до єдиних дверей, які замкнені. Розумію — кабінет. І чоловік швидше за все там. Але мені потрібен телефон, або мій, або його, байдуже. 

Не стукаю. Беруся за ручку та відкриваю двері. Трішки страшно. Гаразд. Не трішки, але я тримаюся. Кабінет зустрічає темними фарбами, важкими дубовими меблями та самим Змієм, який сидить на софі й гортає якісь папери. Ногу знову заклав за ногу, вигляд зосереджений, наче не він тут людей викрадає. 

— Мені потрібен телефон, — кажу хрипло. Не хочу, щоб голос лунав так, ніби я здалася.