Глава 3.2

Перші години на самоті я лежу на ліжку та жбурляю подушки у різні кутки, абсолютно начхавши на кімнату. Вона гарна, але відчутно, що у ній ніхто не жив. Ліжко з балдахіном, комод і шафа, займають одну зі стін, іншу — столик з дзеркалом, ще тут є зручне крісло і журнальний стіл на якому виставлені свічки. Стіни сірі, а підлога темна. Загалом все гарно та стильно, таке собі поєднання старовини й сучасності. Тільки байдуже. Я звикла до багатства. Мене не вразити красою будинків, суконь чи чогось подібного. 

Коли всі декоративні подушки застеляють підлогу, вирішую поглянути, що за вікном. Встаю та підходжу до нього, відкриваю, пускаючи свіже, вже вечірнє, повітря. Хапаюся за решітку, але вона приварена надійно. Лаюся. З роздратуванням розглядаю внутрішній двір цього проклятого замку! Щоб в нього блискавка влучила! Обурення розриває на шматки, тож кричу у повітря:

— Щоб ти здох, Змій! 

Легше не стає. Замикаю вікно й повертаюся на ліжко. Терпіння потроху закінчується. Власне, я ним і не страждаю. Ненавиджу очікування. Ненавиджу, коли обмежують свободу. Це мій братик любить бути чемним та слухняним хлопчиком. Я ж приклад поганої дівчинки. Нікого не боюся. Ну…практично. Змій дійсно лякає, і Нестеренко, бо він хворий покидьок, не рахуються. 

Збігає ще кілька хвилин. Нерви на межі, а терпіння таки лопає. Йду до дверей кімнати та починаю гупати по них кулаками. Спершу хаотично, а потім навіть ритмічно. Удар за ударом, відчуваючи біль у руках, а згодом і у плечах. 

— Випусти мене! Ви-пу-сти! Я не твоя власність, щоб тримав тут під замком! 

Втім, час йде, а ніхто не приходить, навіть, щоб принести їжі. Єдина втіха — туалет тут, у кімнаті, а там і вода з крана. Бо горло від криків починає дерти та боліти. 

Час від часу я повертаюся до побиття дверного полотна та криків, але у відповідь нічого. Немає реакції на мої дії. Мабуть, нікому і не заважаю, якщо мене так старанно ігнорують.

Ніч йде так повільно. Ніколи не думала, що буду ненавидіти час за те, що плине так млосно. Зазвичай всі події у житті відбувалися швидко. Вечірки закінчувалися зарано, побачення теж, дні подорожування минали ніби повз. Але не ця проклята ніч. 

Я не сплю. Сиджу на ліжку у позі лотоса, обіймаю одну з подушок й тихо плачу. Жалію себе. Сварюся на батька за те, що продав Змію. Намагаюся знайти відповіді на питання: чому від мене залежить добробут моєї сім'ї? Хіба у нас не все добре? Хіба батько має якісь проблеми з бізнесом? 

“Ти станеш моєю або батько продасть тебе комусь іншому…” — як це пояснити? Я думала шлюб зі Змієм це просто примха тата, бо він не може впоратися зі мною. Думала, що це заради бізнесу, хоч і не знаю чим займається “наречений”. Проте, якщо батько міг продати мене Нестеренку заради грошей, отже — все погано? Та і… Трясця! Що це за середньовіччя, щоб продавати доньку якомусь чоловіку? Я сама можу обрати як жити, за кого виходити заміж, з ким спілкуватися! Він не може керувати мною, щоб стати на сходинку вище у бізнесі! Тим паче, що ми не бідні. У батька заводи з виробництва продукції, деталей, які імпортуються, а ще швейні фабрики. Невже йому мало грошей звідти? Невже можна пожертвувати донькою через якісь проблеми?

Світанок зустрічаю зі сльозами на очах. Вир думок не дає спокою. Тривожить зсередини, не дає навіть сну взяти владу над розумом. Внутрішня напруга викликає тремтіння тіла. Я не бажаю цього, але і контролювати не можу. 

Сонце котиться горизонтом, підіймається вище й зазирає в кімнату. Разом з його першим променем відмикаються і двері моєї клітки. На порозі Змій. Погляд холодний, волосся злегка розпатлане, наче він тільки прокинувся. Чорний гольф та чорні класичні штани йому пасують. Вигідно відтінюють колір шкіри, підкреслюючи легкий відтінок засмаги. В руках папери. 

Дивиться в очі. Знаю, одразу помічає сльози, тож розтираю їх обличчям і дарую йому у відповідь погляд повний ненависті. 

Чоловік повільно входить у кімнату. З легкою усмішкою розглядає розкидані подушки й одну відкидає від себе носком взуття, демонструючи дорогі лофери. 

— Добрий ранок, Вел, — твердо промовляє.

— Не добрий ранок, — відрізаю у відповідь.

Голос лунає хрипло через нічні крики та сльози. 

— Це твоє. — кидає на ліжко папери. — Можеш ознайомитися, хоча це мало, що тобі дасть. Офіційно — ти моя наречена. Офіційно — ти дала згоду на шлюб.