Глава 3.1

Всередині все у старовинно-класичному стилі. Наче і лаконічно, без килимів всюди, проте шарму інтер'єру додають свічники на високих ніжках, меблі з різьбою, у темних кольорах, картини намальовані від руки невідомого художника. Спершу нас зустрічає хол викладений білою плиткою, але відтінок не яскравий, не лікарняний, а дорогий, витончений, з відчуттям стилю. Над нами висить частина сходинок, початок же вони беруть по обидві руки від нас і йдуть вверх. Попереду ж коридор, в якому видніються різні кімнати, кухня, мабуть, вітальня і ще кілька приміщень. 

Все у мені перевертається. Мозок, остаточно усвідомивши, що я полонянка у його будинку, не з власної волі, намагається знайти рішення. Будь-яке, аби скасувати усе те, що повинне статися далі. Тільки в голові порожньо. Дуже. Мама б сказала, що вітер гуляє, і в цю мить я згодна з нею. Нічого не вигадується. Жодного аргументу, лише б впевнити Змія, що я не потрібна йому. 

— Ходімо, — сухо кидає чоловік й, повернувши ліворуч, веде сходами на другий поверх. — Попереджу, Вел, — я не люблю, коли роблять наперекір моїй волі. Слідом за таким йде покарання. Я пожалів тебе, коли ти летіла з даху у Лондоні, — викарбовує слова, змушуючи серце стискатися у щось маленьке й засихати, наче квітку без води, — більше подібного не буде. Ти слухаєш мене і лише мене. Більше немає тата, мами, брата чи ще когось. Немає колишніх, подруг і решти лайна. Належиш мені. 

Ми доходимо до одних з дверей. Від шоку не можу навіть заперечити. Не думала, що чоловік скаже дещо подібне. Тобто, так, я знаю, що він деспот, та не настільки ж?

Змій відкриває двері, наскільки розумію, у мою — чи нашу? — спальню, й підштовхнувши у спину, злегка, щоб зайшла всередину,  йде слідом та прикриває двері. 

Різко повертаюся до нього обличчям. Страх вирує, та він ніщо у порівнянні з вродженою впертістю. 

— Я тобі не слухняна лялька, — грубо кидаю й звузивши погляд, твердо дивлюся в металеві очі. — Тому попереджу, я не слухаю нікого. Ніколи. — відрізаю. 

Змій вигинає темні брови. Губи хижо всміхаються. Бачу — насміхається. Не вірить у мої слова. 

— І що ж далі? — він запитує м'яко, та у голосі чути нотки, що попереджають, аби зупинилася. 

— Ти скажи! Яким буде покарання? Я повинна знати, що мене чекатиме! Відшмагаєш? Замкнеш тут? Що зробиш? 

Посмішка, яка з'являється на чоловічих губах після цих слів, настільки небезпечна, наскільки виглядає милою. Якийсь резонанс, але так і є. В погляді ні краплі сміху, лише крижаний холод, який може сміливо суперничати із самою зимою. 

— Ти колись сиділа під замком, Вел? — занадто тихо, занадто врівноважено запитує.

— Ні! 

— Тоді вітаю, твоє перше покарання вже почалося! 

Змій виходить з кімнати стрімко. Замикає за собою двері, чую як клацає замок. Різко повертаюся до вікна, але з жахом розумію, що там решітка. 

Виходить, правда — Змій ламає усіх під себе, попередньо труячи, як анаконда. Цим займається і зі мною, бо я не дурепа, чудово розумію, що дні у кімнаті, на самоті із собою, змусять робити, що завгодно, лише б дали вийти на двір, поспілкуватися з людьми…