Глава 3

Решту польоту ми проводимо у мовчанні.Час від часу я пропалюю Змія поглядом, іноді дратуюся, що досі не знаю його імені, втім, швидко відганяю ці думки. Яка різниця, якщо вибору мені не залишають, моя думка не важлива, і він все одно зробить, як бажає? Цікаво лише одне — яким чином збирається змусити сказати “так” на весіллі? 

Літак приземляється в аеропорту міста Лева. Спускаюся з трапу жмурячись від яскравого сонця. Весна в Україні значно тепліша, аніж у Британії. Тут навіть небо інакше. Своє. Шкода, що повертаюся за таких обставин, як і шкода, що довелося втекти. Якщо чесно не думала, що Змій забажає повернутися сюди. Гадала, що вивезе в іншу країну, замкне там під замком, а сам зникне. Так навіть було б краще…

Після перевірки нас зустрічає тонований автомобіль. Їдемо у невідомому напрямку кілька годин, аж поки не зупиняємося у дворі приватного будинку, схожого на замок. Весь цей час теж не промовляємо ні слова. Навіть охоронці мовчать. Дивуюся, чи не напружує їх усіх ця дратівлива тиша? Я б краще посперечалася, проте глянувши на обличчя чоловіків, миттю зрозуміла — марна витівка. Ніхто з них не налаштований на розмови. Але, коли виходжу з авто, не витримую:

— Який хворий живе у замку в наші часи? 

— Я, — спокійно відрізає Змій. Коли встиг вирости поряд — незрозуміло.

Знічуюся. 

— Я до того, що сучасні котеджі набагато зручніші… А ця стара будівля…

— Він новий, — так само безапеляційно каже. — Зістарений штучно. 

— Оу, — лише й бурмочу під ніс. 

Озираюся. Паркан високий, кам'яний, оповитий плющем. Брама автоматична, замикається сама. І знову всюди кляті камери. 

— Збираєшся тримати мене під замком? — запитую, глянувши на профіль чоловіка.

Гарний. Дуже. Аж подих перехоплює від холодної краси. Змій — неприступна фортеця. Ні, навіть не так. Він — в'язниця, яка схопивши у свій полон, більше ніколи не відпустить. 

Металеві очі з блакитним відблиском впиваються у мене. Складно сказати, що у нього на думці, адже погляд абсолютно порожній. Принаймні, якщо там і є приховані емоції, я їх не бачу. Темні вії такі довгі, пухкі, підкреслюють красивий розріз очей. Через це складно зосередитися. Я б навіть сказала, що складно сприймати Змія, як жорстокого чоловіка, якщо звісно вірити чуткам, які подекуди чула. Зрідка, але і їх було достатньо, аби зрозуміти, що з ним краще не мати спільних справ. 

— Так. Тортурами змушу погодитися стати моєю фізично і тоді ми щасливо заживемо, — серйозно відповідає.

Від його слів душа падає в п'яти, одразу стає холодно і навіть весняне сонце не рятує. 

— Тоді я не хочу радіти тому, що ти дав більше за Нестеренка, — бурмочу тихо, але він чує. 

Тихо хмикає. Думала, скаже щось, але ні,  вирішує змовчати. Стискає пальцями вище ліктя за руку й веде до будинку. 

Він красивий. Виглядає, як міні палац, з баштами, кольоровим склом у них, арковими вікнами, різьбленими вхідними дверима та гранітом всюди. Тільки цього мало, щоб я забажала бути тут. Бо мрія одна — втекти. Я неодмінно зроблю це як тільки випаде змога. Нехай Змій не вважає, що замкнувши тут, зможе втримати, які б бажання не переслідував.