Глава 2.1

Припиняю дихати. Страх відчутно хапає за горлянку. Але разом з ним з'являється впертість і шалене бажання отримати свою свободу назад. Цілий місяць я жила так. Не існувала, а раділа усьому. Знала, що втекла від шлюбу, що тато не зможе змусити…і от. 

Не завжди моє життя було таким. Стало, коли батько повідомив про Змія. До тієї миті я просто була вередливою та неслухняною донею, яку змушували до чогось, проте — любили. Любили просто так. Тато сварився, воював зі мною, карав за  витівки, ставив у приклад брата, який завжди ідеальний у всьому. Але хто знав, що цього мало. Що він забажає видати заміж за Змія… Чи вже Нестеренка?... Хто знає, що там було між татом і ними всіма? Хто знає чому тато вирішив спекатися мене таким чином? І чому Змій взагалі забажав перегнати Нестеренка? Це дивно, навряд він дійсно просто захотів мене.

— Не дуже, — лепечу повільно.

Темні брови Змія насмішкувато вигинаються. Він не вірить, і в принципі, не повинен. Ми двоє знаємо, що я тікала. І двоє знаємо, що спробую ще. 

Дорогий аромат парфуму чоловіка торкається  кінчика носа. Пчихаю. Змій всміхається. Мороз пробирається прямо під шкіру через це, бо немає там ні доброти, ні жалю, ні взагалі чогось людського. 

Чоловік ставить мене на ноги й повільно промовляє, вражаючи тим, наскільки володіє собою. 

— Ще раз спробуєш витворити щось подібне, і повір, зламані ноги будуть найменшою з твоїх проблем.

Задкую. Проте не встигаю й кроку зробити, а він вже хапає за руку та притягує до себе. Додає:

— Я знав, що так буде, Вел. Тому, потім за головний біль, посвари себе.

Коли схиляється до мене, розумію, що не бачу його обличчя. Воно пливе, розмивається. Розгублено бурмочу, не розуміючи, що відбувається, а потім приходить остання думка — вода. Він давав воду, а я її пила. Мабуть, прийшов час їй подіяти. Мабуть, тому і замкнув у кімнаті...

Приходжу до тями відчуваючи біль. Голова тріщить, наче хтось вистукує по ній чимось важким, довго та методично. Проводжу язиком по сухих губах й повільно розплющую очі. Спершу занадто світло. Занадто яскраво. Потім звикаю і починаю розрізняти приміщення. Дивний гул штовхає, щоб підійшла до думки — щось не так. Але мозок не може одразу все зафіксувати, зрозуміти. Коли ж вдається сфокусуватися на високій спинці крісла ліворуч від мене, потім побачити білосніжні хмари за ілюмінатором, відчуваю, як все тіло пронизує струмом. Я у літаку. Ось звідки шум. Ось чому так світло. 

Різко сідаю. Ремінь, яким пристебнута, не дає нормально рухатися. Роззираюся. Не сама. Позаду стюардеса подає чоловіку, який підозріло нагадує охорону, страви. Попереду Змій, сидить на тому кріслі, ліворуч, яке побачила практично одразу. Він розслаблений. Сперся всім тілом на спинку, відкинув голову назад. Очі заплющені, руки вільно лежать на підлокітниках. Перед ним столик на якому лежить телефон. 

Відстібаю пасок та йду до Змія. Навпроти нього теж стоїть крісло. Нахабно плюхаюся у нього й пропалюю чоловіка поглядом. Уникаю думати про те, що я розглядаю його зовнішність, дивуючись холодній красі. Змій не милий. І в його рисах немає м'якості, ніжності чи чогось хоча б подібного. Вилиці гострі, ніс рівний, губи не пухкі, проте і не тонкі. Заплющені очі прикрашені густими, чорними віями. Їм у тон брови. Гарні, правильної форми. Змій красивий і доглянутий. Від нього віє багатством. До нього страшно підійти, страшно щось сказати. Здається, що після втручання у його простір, тебе чекатиме неминуче покарання. 

— Довго чекати? — лунає спокійний голос, трішки хриплий після мовчання.

Дивиться. Дивиться своїми сталевими очима, в яких навколо зіниці сірий, а решта — блакитний, і через це здається, що погляд металевий. Знічуюся. Змій пропалює наскрізь і це дуже неприємно. Враження, що копирсається у душі, не запитуючи дозволу. 

— Чекати на що? — запитую. 

— Питання. Крики? Істерику, — і запитує, і стверджує.

— Гадаєш, буду кричати у літаку, знаючи, що вихід звідси доступний лише після посадки? — хмикаю. 

— Ти почекаєш слушної миті, — злегка примружується. — Цікавий колір волосся, — каже.

Вигинаю брови. Інтуїтивно торкаюся білого волосся й накручую пасмо на палець. Я ніколи не була володаркою шевелюри, яку можна порівняти з водоспадом, але останні три роки доглядала за ним, тож сьогодні можу сміливо заявити, що моя зачіска шикарна. Біозавивка завжди тримає їх злегка накрученими. Плюс, пасма дуже швидко вигоряють на сонці, тож деякі з них темніші, деякі світліші. Жоден колорист не може досягти такого відтінку, який мені дарує природа. 

— Дякую? — не знаю чи радіти компліменту.

— І очі. Вони змінюють колір в залежності від освітлення, ти ж знаєш? 

Не розумію. Банально не розумію, що відбувається. Цей чоловік викрав мене, змушує вийти за нього, — опустимо подробиці з тим, що з татом вони вже домовилися, — а тепер робить компліменти? 

Видихаю, намагаючись не дати внутрішній паніці стати сильнішою за злість на всю цю ситуацію. Краще сердитися, ніж боятися. Той страх, який відчула у кабінеті Змія не зрівняти ні з чим. Особливо після згадки про Нестеренка…

— Знаю, — киваю.

Мої очі бірюзові, якщо можна так сказати. Іноді бувають майже сірими, іноді синіми, іноді більш блакитними, а деколи нагадують колір океану. Мама завжди казала, що я беру чоловіків саме очима, бо варто їм зазирнути у них,  і все, вони пропали. Здається, щоправда, Змій не підпадає під тих чоловіків. 

— Тікати сенсу немає, — спокійно продовжує. — Ні з літака, ні з землі. 

— І чому це? — з викликом. 

— Ти моя. Вже, Вел. І повір, краще тобі радіти цьому, а не опиратися. 

Насуплююся. Не подобається, що я повинна радіти викраденню, а ще, майбутньому весіллю. Я не планувала виходити заміж. Не збиралася створювати сім'ю. Не зараз. Ще рано! Мені лише двадцять, попереду ціле, прекрасне життя, яке мала присвятити собі, подорожам, навчанню та вечіркам.