Глава 2

Затуманений мозок розуміє одне — найбільше у світі я не хочу стати зламаною іграшкою Нестеренка. Він — чудовисько. Хворий, нахабний покидьок-мажор, якому можна усе. Якому сходить з рук усе! 

— Як ти знайшов мене? — хрипло запитую. 

Підіймаю на Змія очі. Чомусь розумію, що я не знаю його імені, і це бентежить. Дуже. Напівтемрява частково ховає його обличчя, та з того, що вдається вихопити під спалахи полум'я ясно одне — красивий. Навіть не підібрати слів, щоб легко описати його. Немов ця краса не наша, а з іншого всесвіту. Особлива, наче єдина у своєму роді. 

— Це було не складно, — відповідає, веде плечима, немов дурнішого питання не вигадати. — І найголовніше наразі полягає не у тому, як я тебе знайшов. Мене цікавлять гроші, Вел. Де вони? 

Опускаю голову. Сором жаром пробігається по шкірі.

— Немає. Я заплатила за готель і…

— Ні в чому собі не відмовляла, — закінчує за мене. — Ясно. Вставай, — наказує. І тоном таким, що не підкоритися складно. 

Підіймаюся з софи. Змій бере мене під лікоть. Дотик відчутний, проте не зухвалий, не болісний. Веде з кабінету у коридор, а звідти на другий поверх. Опинившись перед одними з дверей, відкриває їх, заводить всередину, й раптом замикає мене. Не встигаю навіть зойкнути, а вже у пастці. Дурненька! 

— Гей! — вигукую.

Підбігаю до дверей й кілька разів б'ю по них. 

— Заради твоєї безпеки, — кидає.

Чую кроки. Чоловік йде геть. Моя сумка з телефоном залишилася там, у кабінеті. Не вірю, що це відбувається зі мною! Я, наче у поганому кіно, чесне слово! 

Кидаюся до вікна. Воно легко відмикається і це неймовірно тішить. План формується швидше, ніж встигаю подумати, що робити далі. На дворі темно, практично глибока ніч. Навіть дивуюся, що так швидко день закінчився. Втім, думати наразі немає часу. Перелажу через вікно й повзу по черепиці. Страшно. Я ніколи не тікала, якось не доводилося. Ну гаразд, якщо не рахувати минулого разу, то ось так, з будинку, не тікала. 

Варто дістатися до кінця покрівлі, як чую голоси. Забула, що тут повно охорони, і звісно ж, вони патрулюють територію. Обережно сповзаю з даху й спостерігаю за чоловіками з раціями. У деяких є зброя. Повільно прогулюються навкруги будинку, на верх не дивляться, що тішить, але пройти непоміченою не вдасться. Доводиться завмерти й лежати на даху затамувавши подих. Охоронці все ніяк не підуть на якусь перезмінку чи відпочинок, навіть дратувати починають своєю сумлінною працею. 

Складно сказати скільки часу збігає. Мені, по відчуттях, здається, що мінімум з кілька годин, насправді  ж може пройшло пів години. Нарешті охоронці зникають з того місця, куди маю приземлитися з даху. Видихаю. Рахую до п'яти, повертаюся так, щоб сплигнути на ноги й повільно починаю рухатися до краю. Варто п'ятам повиснути у повітрі, починаю молитися, щоб там зараз нікого не було. Відповзаю ще й, тепер звисає половина тіла. Страшно, дуже. Якщо впаду якось не вдало, то зламаю ноги. Навряд вони допоможуть з втечею від майбутнього чоловіка. 

Озираюся. Видихаю, зрозумівши, що охорона так і не повернулася й відштовхуюся, віддаючись долі. Кілька секунд у повітрі здаються вічністю. Вони, наче вітер в океані, який штовхає корабель вперед. Очікую твердого та болісного приземлення, от тільки у вітру чи то у долі, свої плани. Я падаю прямісінько у теплі чоловічі руки. Зойкаю. З подивом дивлюся на красивого чоловіка, помічаю його хижу, ледве-ледве помітну, проте усмішку. 

— Далеко зібралася? — лунає вже знайомий голос Змія.