Глава 1.1

Страх клекоче. Я не бачу його очей, але вони прибивають цвяхами до підлоги. Не можу поворухнутися. Не можу думати. Нічого не можу, тільки вихоплювати його губи у блиманні вогню. 

— Чому гроші були платою за мене? — тихо запитую.

— Бо я тебе купив. Собі. — він не продовжує наближатися, швидше насолоджується тим, який вплив має навіть з такої відстані.

— Навіщо? — розгублено. 

— Захотів, — стенає плечима.

— Навіщо? — повторюю питання.

Змій хмикає. Голос причаровує, магнітом притягує, але інстинкт самозбереження кричить, щоб залишалася на місці. Це омана. Підстава, щоб заманити жертву й схопити, варто буде опинитися на потрібній відстані. 

— Захотів, дівчинко. Це бажання не потребує пояснення.

Задихаюся. Паніка торкається кригою кінчиків пальців рук та ніг. 

— Що далі? 

— Зі мною поїдеш.

— Куди? — пискаю. 

— В новий дім.

— А далі? — попри страх, продовжую допитуватися.

— Моєю станеш. 

— Як?

Змій відверто насміхається. Підходить за секунду. Торкається підборіддя, задирає його, насолоджуючись тим, що його обличчя залишається у тіні, а от моє освітлюється полум'ям з каміна. 

— Відгадай, — тепле й свіже дихання торкається губ. 

Спектр емоцій такий сильний та яскравий, що голова йде обертом, а з грудей рвуться ридання. 

“Відгадай” — я ж не дурепа, чудово розумію, що саме має на увазі. 

— Я не хочу, — повільно кажу.

Пальці Змія стискаються на ніжній шкірі, не сильно, але відчутно, щоб зрозуміла натяк — мої бажання нічого не означають. 

— Потрібно хотіти, дівчинко, від цього залежить добробут твоєї сім'ї. 

Він ошелешив мене. Добробут? Хіба у моєї сім'ї не все добре?

Чоловік відходить. Одразу стає легше дихати. Спостерігаю за спиною Змія: широкі плечі, вузькі стегна. Міцний, підтягнутий, високий. Сильний. Знає чого хоче. Бере, те, що подобається в незалежності від бажань інших. За нього батько збирався видати заміж… За людину, яка за чутками, не знає ні жалю, ні доброти, ні ласки. Злий, холодний, неприступний. Гора, а не людина. Беземоційний, багатий, з вірою у те, що можна все. Заборон для Змія не існує. 

Спираюся на стіну. Сповзла б на підлогу, та не дозволяю собі. Не хочу, щоб бачив слабкість. Не хочу, щоб знав про те, як страшно стояти перед ним і розуміти — кінець. Не буде більше нормального життя. Не буде свободи. Не буде мене. 

На мить здається, що заплющу очі й все це виявиться не правдою. Лише поганим сном, який чомусь ніяк не закінчується. 

— Підійди ближче, Велісіє, — наказує.

Спочатку відриваюся від стіни. Голос Змія не припускає інших дій, крім як повної покірності. Але варто зробити крок, як сама себе змушую зупинитися. 

— Не хочу, — ледве вдається приховати тремтіння голосу. 

Змій обертається обличчям. Тіні від каміна витанцьовують на стінах.  Жовті спалахи ковзають по його шкірі, подекуди  висвітлюючи риси, демонструючи кам'яний вираз. 

Він важко зітхає, наче його дістало вже возитися з людьми, котрі намагаються опиратися, бо у висновку все одно здаються. Через те, що ламає їх під себе. 

— Вважаєш, у тебе є вибір? — насмішкувато запитує. 

— Я просто не розумію, навіщо вам! — сміливо кидаю.

— Тобі й не потрібно. Мої бажання не обговорюються. А я захотів тебе. 

— Але для чого? Хіба мало дівчат? Таких, які б кинулися у ваші обійми без зайвих запитань?

Він робить крок. Один, обережний, граційний, немов підкрадається.

— Я хочу тебе, Велісіє. 

— Чому? — відчайдушно запитую.

Підходить ближче. Впритул. Знову забираючи усе повітря навколо. Здається, що і кисень з легень дістає. Миттєво починаю задихатися. Легкий флер його парфуму торкається носа, лоскоче. Приємний запах. Дорогий. Я б дала йому назву — золото, бо якби цей метал мав би запах, то саме такий. 

— Просто, — вкрадливо промовляє. — Але у тебе є вибір, — обпалює диханням.

Глибоко вдихаю в спробі не впасти прямо тут, під його ноги. 

— Який? — пошепки. 

— Ти стаєш моєю, або батько продасть тебе комусь іншому. Ми обговорювали це питання. Я запропонував більше, пожалів тебе. Та якщо тобі так не хочеться бути зі мною, ти можеш стати грілкою у ліжку Георгія Нестеренко.

Тепер я падаю. Буквально починаю сповзати на підлогу, але Змій вчасно підхоплює руками й обіймаючи за талію, притискає до міцного тіла. 

— Пожалів…— повторюю. 

— Я можу відмовитися, Вел. Георгій знайде тебе, як і я. А далі ти знаєш, — хижо всміхається. 

Не одразу і фіксую, що чоловік вже садить мене на софу. Навіть воду подає, вклавши у холодні пальці та твердо наказує пити, що і слухняно роблю.

Георгій Нестеренко — розпещений синуля магната, який має величезні статки у сфері… та буквально у всіх сферах. Не раз у пресі вискакувало, проте швидко замовчувалося і зникало, як Георгій  знущався з власних дівчат. Він отримував тих, кого хотів. Моделі? Будь ласка. Доньки? Не проблема. Тим паче, що його батько не залишав інших варіантів. Він робив усе для того, щоб у сімей не залишалося вибору, крім як віддатися їм. 

Дівчата Нестеренка після того, як бували з ним, зникали. Не назавжди, ні. Просто їх ховали десь, бо вони були зламаними іграшками. В очах порожнина, — я бачила знімок однієї, — їм ставало байдуже на усе. Що він робив з ними й робить досі, невідомо… Та, якщо Змій запропонував за мене більше, це означає одне — він має сильніший вплив. Або ж…тепер має могутнього ворога. Тільки…навіщо? Невже бажання врятувати мене покликане лише тому, що він захотів?...