Глава 1

Лондон, в перший день втечі від батька й небажаного весілля, зустрів дощем, туманом та мрякою. Зате сьогодні, через місяць, сонце тішить своєю появою. Крокую місцевими вуличками, так і не знаючи в якому районі знаходжуся і як знайти дорогу до готелю, але мені подобається. Повітря свіже, а головне, повне свободи й передчуття чогось неймовірного. Звуки машин, чужих сварок, музики, вітру складаються в мелодію, яка підкоряє цілий світ, але не мене. 

Я вільна. 

Я втекла від небажаного шлюбу, який намагався нав'язати батько, з причин, які не пояснив. Втекла від молодшого брата, який слухняно виконує бажання батьків й ненавидить за те, що я наважилася на те, на що він ніколи не зможе. Від мами, яка любить усіх нас й постійно воює з татом, намагаючись пояснити, що розв'язувати власні справи долями дітей це не нормально. Втім, всі перипетії життя я залишила позаду. Довелося кинути навчання, рідну Україну, друзів і навіть потенційного хлопця, з яким не встигло щось скластися. Викравши гроші з сейфа батька я придбала квиток в один кінець до Британії, зібрала валізу і зникла з радарів. 

Вже майже тридцять днів я гуляю містом, отримую справжній кайф від туризму й відкладаю думки про те, як же будувати життя далі…Наразі не хочеться думати про те, що колись гроші закінчаться, доведеться змінити готель на щось інше. Втім, все, що запропонує життя я використаю, аби не стати дружиною невідомого, але з чуток, деспотичного чоловіка.

Завертаю у провулок з будиночків, які нагадують казкові. Мені дуже подобається блукати невідомими районами міста. Врешті-решт, Лондонський Тауер, Біг-Бен, Вестмінстерське абатство, Тауерський міст — відомі усім. Проте крізь їх призму не відчути життя сучасних лондонців. Історія це чудово, та я не бажаю занурюватися у неї. Я бажаю робити те, що мені ніколи не давав тато  — жити.

Несподівано на мене виїжджає чорний, тонований автомобіль. Не встигаю і зреагувати, як посеред білого дня незнайомі чоловіки виплигують з машини, хапають за руки й втягують в салон. Кричу, але мене ніхто не чує.  Та і як, якщо вулиці порожні? За мить проноситься у голові думка: “От і закінчилися мої канікули”. 

Їду в машині затиснута двома широкоплечими чоловіками. Їх обличчя нічого не виказують, втім, як і очі водія, котрі бачу у дзеркалі заднього виду. Ми їдемо довго, тіло затікає, адже поворухнутися страшно. Думка лише одна — тато знайшов. Навряд це хтось інший. Врешті-решт я викрала його гроші й втекла, зламавши усі плани на наше одруження зі Змієм. Так-так, мого майбутнього чоловіка називають Змій. Здається прізвище таке, от і стало прізвиськом, а ім'я я навіть не знаю. Не намагалася і дізнатися. Навіщо, якщо не збиралася виходити за нього? 

Машина опиняється за містом. Час збігає повільно та нарешті ми прибуваємо до будинку. Він нагадує старовинну резиденцію герцогів минулих часів. Знаходиться за незліченною кількістю поворотів і захований за густим лісом. Це бентежить, адже думки одні — втекти. За будь-яку ціну.

Брама автоматична, і висока, аж занадто. Варто машині в'їхати у внутрішній двір і ворота замикаються. Відчуття, що двері до свободи замкнулися.Одразу бачу, що тут хороша система охорони, всюди камери, датчики руху і навіть кілька чоловіків зі зброєю. Тепер сумніваюся чи тато це... Навряд він намагався б спіймати блудну доньку у такий спосіб.

— Виходь! — викрадачі виривають з думок.

Один тягне за руку, інший підштовхує у спину. Ведуть у дім: красивий, старовинний, оповитий плющем, з арковими вікнами. Навіть на губах залишається присмак старовини. Десь позаду чути іржання коней, що дивує. 

В дім мене буквально вштовхують. Влітаю, гупаючи підборами по паркету. Оцінюю дизайн будинку у класичному стилі. Якби хотіла провести тематичну вечірку з графинями у головній ролі, то цей інтер'єр ідеально вписався б. Софи, свічники, картини на стінах у золотих рамах, килими на сходах, коштовні вази — все кричить про багатство, бо доглянуте, у прекрасному стані. 

— Йди! — мене знову підштовхують у спину, змушуючи йти коридором вперед.  

Доводиться підкоритися. Страх не дає зробити щось шалене чи спробувати втекти. Та і, буду відвертою, до цієї миті я чесно сподівалася, що це батько. Тепер ні. Тепер гублюся у здогадках кому ж могла насолити. 

Двері у кабінет, який виростає прямо переді мною, відмикає все той же громила, що штовхає у спину. Власне і туди він не забуває підштовхнути. А от далі замикає двері за спиною і я залишаюся наодинці. 

Спочатку так думаю. Варто очам звикнути до напівтемряви, яку розсіює лише світло каміна, як починаю бачити обриси меблів. По середині важкий стіл, за яким хтось сидить. Під стінами стелажі. Ще є дві софи, одна навпроти одної, для зручного спілкування.

Тремтіння мчить тілом. Пронизує холодом кожну кістку, кожний атом тіла. Аура, яку випромінює невідомий з-за столу, змушує ноги підгинатися  в колінах. В грудях пульсує одне бажання — втекти та заховатися. 

— Хто ви? — хрипло запитую. 

Тінь встає з-за столу, обходить його та сідає на край. Складає руки на грудях, з чого роблю висновки, що це чоловік. І це точно не тато, якого обікрала, він не вміє поводиться так. 

— Кого б ти хотіла тут бачити? — лунає глибокий, низький голос.

Сироти миттєво біжать шкірою. Видихаю. Страх посилюється. 

— Нікого, — кидаю розгублено. — Я хочу назад. 

— У провулок? — саркастично перепитує Тінь. 

— Туди, — шепочу. 

— Обов'язково повернешся, тільки гроші, які викрала віддаси. Мої гроші, Велісіє. 

Ціпенію. Звідки знає, як звати? І, тобто — його гроші? 

— Це гроші мого батька. — завжди чесність грає зі мною у погані ігри. — Я їх взяла з дозволу. — тут я звісно лукавлю, але доводиться. 

— Справді? — ліниво перепитує. — Навіть не скажеш, що нічого не крала? 

Видихаю. Він знає... Знає, що не взяла, а все ж викрала. Тільки звідки?

— Вкрала. У батька. Це не могли бути ваші гроші, — кидаю, голос тремтить, це злить. 

— Річ у тому, дівчинко, що ці гроші були моїми. Вони були платою за тебе. — суворо відрізає. Я спираюся на двері. Якби не вони, то вже б впала, а так, просто повільно починаю сповзати на підлогу. Кидає в піт. Спершу стає гаряче, потім обдає холодом.