Глава 14

Вдома очікує Катерина. Заварений чай, тістечка, ковдра — все для мене. Помічаю, що тіло струшує, лише тоді, коли всідаюся на диван та приймаю чашку до рук. Охоронець, — його звати Міша, — каже, що буде за дверима у разі чого, й залишає нас удвох. 

— Дівчинко, — хитає розпачливо головою жінка, — ну як так? Максим підняв на вуха усіх. 

Здивовано дивлюся на неї.

— Він же в Еміратах.

— Ти ж йому написала, вірно? І прислала sos охороні. Він дзвонив мені.

— Оу...

— Ну от. Як можна спершу змусити чоловіка танцювати від радості, бо його дружина вагітна, а потім спустити у пекло, бо зустрілася з ворогом? 

Помічаю засудження у її очах. Дивно, та лише зараз знаходжу деяку схожість між нею і Змієм. Обидва мають сірі очі в які хочеться дивитися. Тільки у Катерини погляд значно тепліший. 

— Я їхала до брата. Хай там як, та він ніколи не шкодив мені фізично. Але сьогодні…все підозріло.

— Чому?

Зітхаю та роблю ковток трав'яного чаю.

— Він покликав у таке місце, де б я добровільно ніколи не залишилася. Там я “випадково” зустріла Нестеренка, через якого взагалі все це зараз відбувається… Це дивно. Він знав, що мій брат п'яний. Казав, що мій приїзд дарунок долі, та я сумніваюся тепер, що це дійсно дарунок, а не підстава від брата. Раптом він так сильно хоче забрати бізнес у тата, залишити мене ні з чим, що готовий піти на все?

— Нічого, — вона погладжує мої плечі, — скоро прибуде твій чоловік і з усім розбереться.

Гірко всміхаюся. Ну ні, з Захаром я розберуся сама. Хіба Макс має розв'язувати наші сімейні негаразди вже таких масштабів? Він має і свої проблеми. Але більше я не буду такою довірливою дурепою. Більше ніяк “приїдь сестро”. Тепер з братом ми будемо говорити лише на моїх умовах під пильними поглядами охорони, батьків або Макса, якщо він захоче. Ще можна телефоном, хоча це мало що дасть. 

— Дякую, — тепло усміхаюся їй. 

Жінка завжди ставилася до мене по-доброму. Цікаво, чи скаже Змій, що вона скоро стане бабусею?...

Дзвінок телефона Катерини ставить розмову на паузу. Вона відповідає, а потім простягає слухавку мені.

— Це Максим.

Киваю. Беру телефон та прикладаю до вуха.

— Привіт, — винувато виходить, очікую почути докори, або взагалі байдужий голос, адже мала б спершу думати, потім діяти. 

— Вел, — Змій говорить неймовірно м'яко, — я буду завтра вранці. З тобою все добре?

— Так. — пискаю. Емоції раптом переповнюють. Їх так багато, що складно втримати сльози. 

— Гаразд. Мені хочеться сказати багато чого, але ми залишимо цю розмову на потім. 

— Добре.

— Чудово. Постарайся відпочити. Я радий, що ти вчасно зв'язалася з охороною. 

— Як твої справи в Еміратах? 

— Це неважливо. 

— А що важливо? 

Деякий час Макс мовчить. А потім тихо каже:

— Наша дитина.  Часу на розмову обмаль, вибач. Добраніч, Вел. 

Лунають гудки. Не можу зрозуміти чи злиться Змій, чи банально втомлений. Віддаю телефон Катерині та побажавши їй солодких снів йду до себе. Пригадую про подарунок подруг, вирішую, що сьогоднішній день підходить дуже добре, тож відкриваю його. 

Сівши на ліжко з усмішкою розглядаю наші видруковані смс повідомлення, де кожна підтримувала іншу. Поради, слова втіхи, а ще наші спільні фото у стилі поляроїд. На одній ми втрьох перед входом в університет, на іншій у кав'ярні, на третій у парку. Проглядаю усі з насолодою. Не одразу помічаю на звороті слова написані дівчатами від руки:

“Ти набагато краще, ніж ти про себе думаєш”

“Ми знаємо яка ти, і нам це подобається. Найголовніша риса — чесність, нехай вона комусь і не подобається”

“Ти знаєш як треба. Довірся собі та інтуїції”

“Світи для себе. Світи заради себе”

Ошелешена написами перечитую їх знову і знову. Сльози котяться горохом, але з ними виходить страх та біль від пережитого. Звідки вони могли знати, що зараз я ненавиджу себе за дурість? Звідки могли знати, що не здатна довіритися Максу, хоча підсвідомо хочу цього, просто страх сильніший? 

Прикушую губи та пишу дівчатам у спільний чат, що відкрила подарунок і він найкраще, що я отримувала. Відповіді приходять миттєво. Якийсь час ми спілкуємося, здебільшого я слухаю дівчат, намагаючись поки відкласти паніку стосовно усього, що останнім часом сталося. Таким чином вдається відволіктися та заснути. 

Вранці прокидаюся від відчуття, що на мене хтось дивиться. Розплющую очі й різко сідаю. Макс сидить на краю ліжка, явно з дороги, бо виглядає втомленим. Сорочка розстібнута, погляд прохолодний, порожній, губи міцно стиснуті. 

— Привіт, — хрипло видаю. 

— В мені бореться два чоловіки, Вел, — починає, і судячи з тону ця розмова буде найсерйознішою з усіх, що ми мали. — Один каже, щоб ти змінювалася, виправляла свій характер, вчилася думати наперед, а якщо не виходить, то просто краще реально замкнути тебе десь, і не нервувати зайвий раз. 

Тихенько вдихаю.

— А другий що каже? 

Макс всміхається кутиком губ:

— А другий може лише процитувати вірш Симоненка “Дівчино!”. Ти знаєш про що він? 

Хитаю головою. Ні, на жаль не знаю. Я взагалі не люблю поезію. 

— Про що? 

— Коли прочитаєш, зрозумієш. 

Змій встає. Дивлюся йому у спину і не знаю чого очікувати далі. Ні слова про вагітність. Ні слова про те, що ми робимо далі…

— Максе, — кидаю у спину. 

Чоловік зупиняється біля дверей. Повільно обертається та дивиться в очі. 

— Я втомився, Вел. — відверто каже. — Дай мені кілька годин.

Виходить зі спальні. А я раптом почуваюся жахливо, як ще ніколи до цієї миті. Наче це моя вина, що він такий. Наче я власними руками випатрала завжди спокійного та сильного Змія. 

Минає час та від Змія не чути нічого. Він як замкнувся у своїй спальні, так і тихо. Ніколи не думала, що тиша буває настільки гнітючою. Краще б сварився чи докоряв моїй бездумності, або провів виховну бесіду, лише б не ігнорував.