Глава 13

Спершу відчуваю паніку. Ми займалися коханням без захисту, і я не дуже хвилювалася відносно вагітності. Деякі пари стараються роками, щоб завагітніти, а тут чомусь все вийшло приблизно за місяць...

Сідаю на підлогу та спустошено дивлюся на смужки. Страшно. Чи зрадіє Макс? Він неодноразово казав про дітей, але говорити це одне, а реальність — інше. Та і його слова про те, що дитина буде його, досі не мають пояснення. Вони бентежать, змушують почуватися дещо розгублено. І на додачу, я ж  умовно маю звільнитися від шлюбу після віддачі боргу. Так і не попросила іншого фіналу для наших стосунків…Не наважилася. 

Виходжу з ванни у спальню. Катерина очікує там, але я не хочу розмовляти. Прошу жінку дати побути на самоті. Мені потрібно подумати. З одного боку ця подія радісна, бо мої почуття до Змія за цей час стали іншими. Не просто симпатія, а дещо більше і сильніше вирує у душі та керує серцем. Не просто прив'язаність, а бажання бачити його поруч. Не лише фізичний потяг, а й душевний. Він ніби забрався у душу, і тепер не збирається залишати її. А от з іншого…все дуже складно. Банально, та страх — перше, що збиває з пантелику. Страх, що стану непотрібною, що тепер свободи взагалі ніколи не буде, що Макс зможе забрати дитину собі, що я просто можу стати мамою… Це до біса лякає. 

Глибоко дихаю. Вдих-видих. Вдих-видих. Це просто. Лише дихати й ні про що не думати. І так раз за разом. Хвилина за хвилиною, аби не стати жертвою панічної атаки. Починаю впевнювати себе, що вагітність це не так страшно, всі якось живуть з дітьми, навіть подорожують, розвиваються. Вагітність — не кінець світу. Тоді чому здається інакше? Чому страх повільно розриває на шматки? 

Мені потрібно якось повідомити Макса, що він стане татом. Між нами, на мій погляд, все ще не ті стосунки, щоб він плакав від щастя при погляді на тест. Але ж і не вороги ми, врешті-решт… 

Хочеться поговорити з кимось, хто може допомогти, якось зарадити та заспокоїти. Бо насправді я, попри намагання триматися, повільно впадаю у відчай. Я не готова бути мамою. Не готова віддати власне життя дитині. Не готова жити заради когось, а не себе. 

Набираю номер мами. Поки лунають гудки скушую губи до крові. Нарешті вона підіймає слухавку і сумним голосом вітається.

— Щось сталося? — стурбовано запитую. 

— Захар влаштував черговий скандал, що все занадто повільно, — гірко каже. 

— Тобі чи татові?

— Обом. Хоче, щоб батько віддав частину бізнесу йому. 

— О-о-о-о-у…тобто?

— Я не казала раніше. Він почав розмову ще коли ти була за кордоном. Мовляв, борги будуть віддані, ти заміжня за магнатом, а він без нічого. Тому батько має віддати бізнес йому. Офіційно. 

— Він часом не очманів? — вибухаю. Забуваю про те, що хотіла почути пораду. Злість на брата перекриває інші емоції. Мабуть, це навіть на краще. — По-перше, я теж законна спадкоємиця. По-друге, все має ділитися порівну. По-третє, ви живі й здорові, навіщо це зараз? 

Мама важко зітхає. 

— Захар апелює тим, що тато здає позиції, пасе задніх, не здатен протистояти конкурентам. 

— А він здатен? — сміюся істерично. — Той, хто тільки жар чужими руками загрібає! Я зараз поговорю з ним!

— Не потрібно, доню. Ніхто не збирається поки нічого переписувати. Скоро вже і нічого буде. Зате хоч без боргу залишимося.

— Не зрозуміла…

— Все тоне, люба моя. Т-о-н-е. 

Мама зітхає, потім схлипує. Швидко прощаюся з нею, пробурмотівши, що скоро побачимося, і дзвоню брату. Захар ігнорує мене. Нервово ходжу по кімнаті, а потім вирішую поїхати до нього. Тільки спершу все ж повідомлю Макса. Немає ні часу, ні бажання, ні настрою якось готувати його до події. Фотографую тести та відправляю йому у месенджері. Після, швидко зібравшись, спускаюся на паркінг. Легка літня сукня білого кольору ідеальна для спеки, на голову каптур, на ногах спортивні босоніжки. Все максимально зручне.

Сівши за кермо знову набираю брата. Тепер він відповідає. 

— Сестро, — судячи з тону він дуже задоволений.

— Де ти? 

— Відпочиваю, — язик заплітається.

— Де? 

— Не скажу. Навіщо тобі знати, — гигикає. 

Вирівнюю дихання, намагаючись вгамувати гнів, який миттєво здіймається у грудній клітці.

— Є розмова стосовно боргу. Хочеш почути рішення Змія? Тоді скажи, де ти! 

— Закритий клуб на околиці. Доберешся? — одразу веселішає, і тон змінюється. 

— Звісно.

— Ах, ну так, у тебе ж нова тачка від магнатика. Вулиця Вулканова 6. На вході скажеш, що до мене, пустять. І без охорони, сестро. 

Закочую очі. Кладу слухавку, вбиваю у навігатор адресу та мчу до брата. Півтори години витрачаю, аби дістатися, та врешті-решт прибуваю на ту кляту околицю міста. Дивно, я тут раніше не була. Щось на кшталт закинутого мікрорайону. Десь за деревами видніється стара багатоповерхівка, з іншого боку дірявий асфальт, який веде до незвично стильної, посеред чагарників, будівлі з червоної цегли. 

Сміливо під'їжджаю, паркуюся та йду до входу. Кажу чоловіку, який зустрічає на вході, що до Захара Чернікова, і мене пускають. Переступивши поріг опиняюся в іншому світі. За дверима залишилося літо, тут же справжнє пекло. Повії ходять лише в одних трусиках, на тацях носять напої. Чоловіки сидять на диванчиках, палять все, що можна палити, і якщо не лапають когось, то вже ставлять у позу, аби задовольнити бажання. 

Нудити починає, але шукаю очима брата. Ковзаю по всіх, хто є, та не помічаю Захара. Несподівано переді мною виростає обличчя з жаб'ячими очима. Секунда, і серце пропускає удар. Це Георгій Нестеренко власною персоною. 

Огида з'являється в роті гіркотою. Масний погляд Георгія викликає нудоту. Роблю крок назад, інтуїтивно. У пам'яті все ще живе спогад про його напад на весіллі. 

— Привіт, кицю. Пам'ятаєш мене?

В голові порожньо. Краще б я сварила себе, проклинала брата, але ні, не виходить. Тільки первісний страх торкається кожної клітинки тіла. Страх, який ніяк не прогнати, адже Нестеренко здатен на все. Він — психопат. Хворий на усю свою голову. Для цього не потрібно навіть в очі дивитися.