Глава 12

Після цієї розмови розумію Макса краще. Навіть попри те, що начебто знання його минулого нічого не дасть.  Нехай він зараз дорослий чоловік, але, як я боюся бути обмеженою у житті, так він боїться сім'ї. Не відповідальності, а швидше бути кинутим. Знову. 

Тому спершу намагався залякати, а не поводитися спокійно. Тому погрожував. Тому і йде проти Латіфа. Якщо з Нестеренками він дійсно мав на меті віддати борг татові, то саме з арабом у Змія прокинулися емоції, що я тільки його дружина, і втративши мене, він втратить щось те, чого ніколи не мав. Хоча, навряд можу похвалитися, що з мене виходить гарна дружина, я ж навіть не стараюся для цього, бо наш шлюб фіктивний. І це в той час, як Змій заради мене готовий пожертвувати бізнесом…

— Ти скажеш їй? Ти повинен. Вона любить тебе. З самого початку Катерина казала, що ти хороший. 

Чоловік насмішкувато хмикає.

— Ні. Вона зробила свій вибір багато років тому, тридцять один, якщо точніше. Попереджу, Вел — скажеш їй, і наші стосунки зміняться. 

Важко зітхаю. На мій погляд, вона заслуговує знати, що він її син. 

— Не скажу. 

Встаю з-за столу. Не можу сидіти. 

— Стосовно обмеження і…

— Твоєї паніки? — підказує.

— Так. Мені складно вірити тобі, розумієш? Все так склалося у нас, що… Я не знаю. Боюся. 

Змій встає слідом. 

— Все у твоїх руках, Вел. Ти попросила свободи і я її пообіцяв дати. Але ти можеш змінити своє прохання, якщо бажаєш. 

— Змінити? — розгублююся.

— Змінити.

Підходить ближче. 

— І що буде тоді? 

— Тоді шлюб припинить бути фіктивним. Тоді можна спробувати будувати стосунки. Справжні. Не короткочасні. Можна буде вчити тебе рости. Весь світ лежить перед ногами, дає шанс обрати будь-яку дорогу. Потрібно лише вирішити якою підеш ти. 

Гірко всміхаюся. Такий красивий, складно не милуватися таємничістю обличчя та глибиною очей. Мені дедалі більше подобається просто розглядати чоловіка і шукати в у ньому щось, що пояснити складно. Подобається, що він іноді дивиться в очі так, наче порпається у душі. Це не кажучи вже про фізичне бажання і те, як тремчу від його дотиків. Але… є ж це але! 

Він не вірить у кохання. Будувати стосунки з людиною, котра завжди хоче поставити у рамки? З людиною, котра вважає, що є прив'язаність, але не любов? Я ж хочу більшого. Я…вже відчуваю більше. Розуміння почуттів рве на шматки. Ось прямо зараз, поки ми дивимося одне одному в очі. Душа болить. Ніколи не знала, що зможу наділити ці слова чимось реальним. 

— Навіщо тобі дружина, котра, на твою думку, лише дитина? 

Змій обвиває за талію та притискає до себе.

— Сам не знаю. Потрібна. Якийсь твій вогник не дає згаснути й мені. А може просто розбурхує уяву. Я знаю, що ти суцільна проблема, маленька дружина, але відмовитися від цього не хочу. 

— Що, як потім захочеш? — голос зривається.

— Ми дорослі люди, хіба не зможемо якось розв'язати це питання? Та і, немає гарантій, що потрібно буде. 

Ставлю руки йому на плечі. Мені страшно. Це все значно серйозніше, ніж все до. Це мить, коли ти стоїш дійсно на перепутті та маєш обрати, куди йти. В залежності від шляху, на тебе чекає різний фінал. 

— А що як у нас буде дитина? Або я закохаюся? 

Змій бере двома пальцями за підборіддя, задирає його та торкається ніжно губ. Поцілунок замість відповіді, тільки наскільки він реальний та правдивий? 

— Якщо у нас буде дитина, Вел, то вона завжди буде моєю. Якщо ти закохаєшся, то кохання теж буде виключно моїм.

Хочу запитати, що це означає, але Макс знову накриває губи своїми. Нас несе одразу, немов ми викинуті в океан крихти піску, котрі мусять підкорятися природній силі. Все зникає. Проблеми стають неважливими, на першому місті лише пристрасть, від якої зносить вщент. Я поринаю у гаму емоцій з головою. Пірнаю у вир, наче це бурхливе море, яке так обожнюю.

Дотики, слова, тремтіння тіл змішуються в одне. Гаряче єднається з холодним. З насолодою приймаю чоловічі пестощі, відстежую подумки його рухи. Мені хочеться бути ближче. Хочеться, щоб ця мить ніколи не закінчувалася, адже там, за стінами з хмар, поміж яких ми пливемо зараз, так багато проблем. Проблем, які я не знаю як розв'язати. Проблем, у яких тоне моя сім'я дедалі гірше та глибше. 

Змію вдається все ж прогнати негатив. Кожний поцілунок, кожний дотик пропалює наскрізь, до самих кісток, і глибше. Немов він має владу наді мною повністю. Не лише тілом, а й думками.  

Подобається, що хоч тут, у ліжку, можу повністю піддатися та не боятися за власну свободу. Чомусь емоційна прив'язаність до Макса не здається такою страшною, як фізична. Знаю, що насправді це не так, але нічого вдіяти з собою не здатна. У такі миті я довіряю йому повністю. Вже потім, коли вмикається мозок, все зникає.

Перший місяць літа минає швидко. Кожний день цікавий, насичений, яскравий. Погода, з поверненням Змія, покращується, а він більше не залишає мене сам на сам із собою. Ми гуляємо Києвом, займаємося Бель, відвідуємо кілька світських раутів разом. Він з таємничою усмішкою представляє нас, як чоловіка та дружину, не соромлячись, не боячись чогось, а навпаки, демонструючи наскільки задоволений нашим шлюбом. На кожному такому заході помічаю жіночі погляди повні заздрощів та ненависті, але не зважаю. Яка різниця, що вони думають? Вони не знають правди. А може, навпаки, знають, тому дивляться так зневажливо? Та це не чіпляє мене. Насправді я чхала на їх думки та плітки. В разі чого мама обов'язково розповість, що про нас кажуть. 

Протягом місяця ми вчимося бути разом. Робимо перші кроки шляхом, який я ще боюся обрати. Боюся відмовитися від обіцянки про свободу. Але Змій нічого не каже відносно цього. Він просто веде за руку у своє життя, демонструючи неймовірну витримку, показуючи наскільки спокійно ставиться до усіх моїх вибриків. Не завжди подобається бачити поблажливість у металевих очах, але вирішую, що іноді це може зіграти на руку. Тож, чому б і не скористатися?