Глава 11

Ще ніколи не мала такого ранку, як сьогодні. Все тіло болить. Кожна клітинка, кожний атом просить дати спокій змученим м'язам і не робити нічого. Взагалі. Погода відповідна. Тож притискаю Бель до себе та закутуюся у ковдру. Знову засинаю. Коли ж прокидаюся наступного разу, то годинник на телефоні показує шосту вечора. Ошелешена, різко встаю. Скроні пронизує біль. Певно вчора мотоцикліст сильно потягнув за волосся, якщо досі не відійшла. Помічаю, що Бель поруч немає. Змушую себе, попри відсутність сил, встати з ліжка. Не хочеться залишати постіль, але потрібно. 

Накидаю халат, скошую сумний погляд на вікно — там досі дощить — і виходжу зі спальні. Завмираю на порозі, адже вітальня, коридор, практично уся квартира — заповнені гелевими кульками. Всі червоні, з металевим відблиском. І їх дуже багато, наче продавець кульок забажав, щоб я мала змогу злетіти разом з будинком у повітря. 

— Вау, — шепочу.

Пробираюся крізь них вперед і одразу потрапляю у капкан рук Змія. Його аромат, — вже такий знайомий, — миттю торкається носа приємним запахом хвої, бергамота та осені. Задираю голову, наштовхуюся на металеві очі в яких витанцьовує дияволятко. Змій усміхається. Притискає сильніше та схиливши голову на бік, каже перший:

— Привіт, маленька дружино. 

— Привіт, — тихо відповідаю.

Не можу ігнорувати чоловічу усмішку, губи самі вигинаються у відповідь. Щось важке падає у шлунок, спершу стискає, а потім радісно підлітає. Ніби….я щаслива, що він тут. 

— Радий, що ти прокинулася. Відпочила? 

Почуваюся розгубленою та дезорієнтованою. 

— Так. Напевно.  А ти… Ти як провів зустріч? 

Макс стає серйозним. Дивиться уважно, дещо пронизливо. Відчуття, що очі раптом стали стрілою, котра летить чітко у ціль. В саме серце. 

— Гірше, ніж хотілося б. Але краще, ніж очікував. 

Вигинаю брови. Нервово всміхаюся.

— Крута відповідь. Нічого ж не зрозуміло.

— Навіщо воно тобі? Я тут поки летів замислився над іншим….

— Чим?

— Можливо ідея замкнути тебе на краю світу не така вже погана.

— Ні! — різко відрізаю. Виплутуюся з його рук та відступаю. — Ні. 

Чоловік звужує погляд. 

— Вел… — з попередженням.

— Ні. 

— З Латіфом питання не розв'язанні, Нестеренко погрожує, вважаєш рішення не сховати тебе буде розумним? — викарбовує.

Помічаю, що сердиться. Байдуже. Я не дам замкнути себе знову.  Не зможу сидіти на самоті. Знову. Не зможу чекати на нього. І не хочу. 

— Ти одного разу замкнув, — голос зривається, — і я б втекла, якби не спіймав. 

— На зламаних ногах? — вигинає брови. — Я не кажу, що посаджу у клітку, Вел. Я кажу, що можливо нам краще відправити тебе кудись далеко, де б ні Латіф, ні Георгій не змогли тебе дістати. 

— Сам казав, — голос від паніки тремтить, — що якщо мене знайшов ти, то і Нестеренко знайде. 

Макс відбивається від кульки. Сідає на диван, закладає ногу на ногу та кидає короткий погляд на телефон, коли він спалахує сповіщенням. 

— Вірно, — повільно промовляє. — Хочу, щоб зрозуміла, — робить навмисну паузу, — ця пропозиція викликана лише тим, що ти вміло збираєш навколо себе проблеми. Я не хочу, щоб з моєю дружиною щось сталося.

Це занадто. Вміла маніпуляція викликає бурю емоцій. Обурення та тиху радість через останні слова.  Страх та надію. Сподівання, що можливо я не просто тягар, який впав на його плечі, не дружина, котру так не вигідно мати, не жінка, котра псує імідж, а щось більше…

Водночас я боюся обмеження, котре обов'язково буде, варто Змію замкнути десь.

— Чому? — запитую різкіше, ніж хочеться. 

Змій хмикає.

— Чому сьогодні квартира у кульках, а на столі смачна вечеря? Чому Бель гуляла, поки ти спала? Чому, Вел, я захотів привезти тобі це?

Дістає з кишені піджака красиву коробочку з червоним бантом. Простягає мені. Погляд у нього такий, що слова зникають. Але ж я пам'ятаю, що пішов у ва-банк. Все одно ніяк не викинути з голову, що не піддалася маніпуляціям через погрози, і він забажав змінити тактику. 

Роблю крок. Беру подарунок та обережно відкриваю. Неймовірної краси браслет, з білого золота та всипаний сапфірами, лежить на світлій тканині, готовий, щоб його демонстрували світу. Вишуканий, витончений, кричить про багатство та…почуття? 

Не знаю як реагувати. Мені складно повірити до кінця у те, що Змій має якісь почуття через його ж слова. Так, дії кажуть, що він дійсно не бажає відпускати, оберігає, можливо і справді цікавлю… Та що буде потім? 

— Дякую, — вичавлюю з себе усмішку.

Настрій жахливий. Наче усе прекрасно, та за красивим фасадом ховається страх. Справжній, неприборканий, який виїдає швидше за плісняву. 

— Я скажу свою думку, — починаю, відірвавши погляд від браслета. Дивлюся Максу в очі. — Я проти замикання на краю світу, у клітці чи ні. В будь-якому випадку те місце стане не фортецею, а пасткою для мене. Ти боїшся Латіфа та Нестеренка? Гаразд. Нехай так. Та покажи їм обом, що це не так. Продемонструй силу. Візьми мене з собою на зустріч, і не одну. Заяви, що ти дійсно Максим Змій. 

Видихаю. Виявляється все казала навіть не дихаючи.

Чоловік дивиться дивно. Гостро, відверто, нахабно, але помічаю подив в очах. 

— Ти плутаєш деякі речі, Вел. Не я боюся Латіфа чи Нестеренка, тобі потрібно боятися. Я лише захищаю тебе. Ти наразі чи не єдина моя сім'я. — холодно відрізає. — Ти й Катерина. 

Він встає з дивана. Проходить повз відбиваючись від кульок та прямує у свою спальню. Йду за ним. Нехай не думає, що можна сказати таке і залишити на самоті.

— Не йди від мене ось так! — голосно кидаю у спину.  — Чуєш, Змію? Не смій йти кажучи щось про сім'ю! 

Макс зупиняється. Плечі напружені. 

— Інакше, що? 

— Інакше твої слова залишаться лише словами. 

Обертається. Ховає руки у кишенях, поки я продовжую стискати браслет руками. 

— Гаразд. Не йду. Далі?