Глава 10

В наступні дні Змій дзвонить до мене, запитує, чи все добре, чи не потрібні гроші або щось інше. Довго ми не говоримо, та і якихось ніжностей, або натяків, що він скучив, немає. Швидше, це запитання звичного характеру відносно життєвого комфорту. І все. Запитую його стосовно Латіфа, Макс каже, що мені не потрібно хвилюватися через араба. Краще думати про щось інше. Не розповідаю йому про тата, не наголошую, що брат хоче аби борг був відданий швидше. Зате ділюся емоціями від зустрічі з Катериною й одразу чую як теплішає його голос. Таке враження, що він ставиться до неї, як до мами. 

У вільний час, якщо не гуляю з Бель чи подругами під охороною, намагаюся дізнатися по знайомих з еліти про Змія, але ніхто не знає нічого про його батьків чи взагалі близьких. Все, що дізналася — ім'я мами. Але гугл на запит не видає нічого цікавого. Як потім каже Катерина, поки вчить готувати млинці зі шпинатом, Макс навмисно почистив інформацію про себе, бо не любить коли копаються у його минулому. На що у мене одразу виникає підозра, що він щось приховує. 

Потім настає літо. Перші його дні приходять зі зливами, тож доводиться сидіти вдома. Небеса сірі, блискавки повсякчас розрізають їх, а дощ ллє наче з відра. Ні вийти надвір, ні прогулятися містом. Доводиться блукати квартирою, коли встигають набриднути фільми, серіали, програми на каналі діскавері. 

Це сидіння у квартирі та спілкування з усіма телефоном буквально вбиває. Почуваюся до нестями самотньо. Навіть думки з'являються, яких раніше не уявляла у своїй голові. Якщо свобода це стан, який відчуваю зараз, то не хочу я такого…. Тому, аби не зав'язнути у сірості, відправляюся на прогулянку під дощем. На вулиці штормить. Пориви вітру рвуть верхівки зелених дерев, струшують рекламні щити, штовхають у спину. Крокую сама. Навколо нікого немає, лише подекуди їдуть автомобілі. Місто вимерло на час гроз.  За мною слідують охоронці. Знаю, що їм абсолютно не комфортно гуляти під зливою, відчувати, як навіть спіднє липне до тіла, тільки якось все одно у цю мить. Мабуть, щось у мені змінюється та складно пояснити, як і що конкретно. Просто сприймається життя інакше. Я чітко знаю, подібна свобода не несе у собі чогось приємного. Самотність у такі дні стає швидше кліткою, ніж шляхом в омріяне життя. Я бажала, щоб у мене була свобода у діях, та якщо проаналізувати всі слова Змія, виходить він і не дуже обмежував (якщо забути наші перші дні разом). Навпаки, попереджав, просив, натякав, казав прямо. Спершу про Нестеренка, потім у Дубаї про поведінку. А я то думала, що дії тата виплекані любов'ю, і його обмеження були покликані нею, а дії Макса покликані бажанням зберегти власний імідж. Вони викликали злість, адже розуміла, що для нього я проблема, щось зайве. Не потрібна дружина, яка впала, як сніг влітку. Та що як це я сприймала все неправильно? Якби тато любив мене, то хіба б програв величезну суму грошей? Якби для Змія я була обтяженням, то хіба б казав Латіфу, що дружина важливіша за бізнес? 

— Перепрошую, — охоронець опиняється поруч, підхоплює під лікоть та веде у провулок, що занурюється у паркову зону.

У роздумах навіть не помічаю, що зайшла вже так далеко. 

— Щось сталося?

Чоловік, — раніше його не бачила, але виглядає як охорона Змія, — мокрий з голови до ніг. Втім, я також. Відчуваю як з носа капає вода, і вона ж заливає очі. 

— Є підозра, що за вами слідкують. Йдіть зі мною. 

— Гаразд, — тихо відповідаю.

— Удавайте, що ми просто розмовляємо. 

Стенаю плечима. 

— Якщо хтось слідкує, то хіба не знає, що ви з моєї охорони? 

Чоловік не відповідає. На вигляд йому років тридцять. Чорнявий, високий, сильний. Саме таких очікуєш побачити в охороні, або якихось силових структурах.

Покірно йду з ним. Так і притримує за лікоть. Ми крокуємо під кронами дерев повз алею. У парку жодної душі, крім нас. Дощ не стає слабшим, навпаки, посилюється. Темрява, вже тому, що сам світловий день закінчується, настає швидко. Вмикаються вуличні ліхтарі. Відчужено спостерігаю за тим, як вони по черзі осяюють алею. 

— Досі слідкують? 

Чоловік не відповідає. Губи міцно стиснуті. В очах холодний розрахунок. Щось тисне на телефоні, але не встигаю помітити, що саме.

Виходимо на алею, котра удвічі ширша. Чую гул мотора. З-за дерев виїжджає мотоцикл та мчить прямо на нас. Стоїмо. Смикаюся, з очікуванням дивлюся на охоронця, та він не рухається.

— Ми так і будемо чекати поки нас зіб'ють? — гиркаю. 

Намагаюся вирватися, але він тримає міцно.

— Гей? — кричу. 

Страшно стає. Врешті-решт я вперше його бачу. Де інші чоловіки? Вони ж ніколи не охороняють мене по одинці! 

Мотоцикл наближається. Ще буквально кілька метрів і він наїде на нас. Паніка стискає горлянку. Все що можу — дивитися на яскраві фари. Ціпенію. Чомусь свідомість припиняє боротися. Приймає те, що зараз повинне статися. А потім охоронець штовхає мене, кричить, щоб бігла прямо, там мене зустрінуть.

Падаю на мокру траву. Біль пронизує кожну кісточку, але не усвідомлюю цього. Ошелешено спостерігаю за тим, як на охоронця з-за дерев виплигує кілька чоловіків. Не можу зрозуміти, що взагалі відбувається. 

— Тікай! — кричить чоловік.

Встаю. Тепер не тільки дощ, ще і сльози заливають обличчя. Біжу. Ногами ковзаю по траві, але біжу у вказаному напрямку. 

Гул мотора переслідує. Невідомий у шоломі їде за мною, поки охоронець відбивається. 

Не озиратися. Головне, не озиратися, інакше…зупинюся.

Біжу щодуху. Послизаюся на траві, але боюся вибігати на асфальтовану алею, адже там мене швидше спіймають, а так мотоцикл не зможе нормально рухатися по багнюці. Мчу далі й помічаю вузьку дорогу попереду. Там якраз зупиняється чорний автомобіль, звідти виходять охоронці яких вже знаю в обличчя. Вони біжать назустріч. Пришвидшуюся. Дивуюся, звідки стільки енергії та витримки, ніколи б не подумала, що взагалі здатна на подібну швидкість, та бажання жити, страх, інстинкт самозбереження, женуть вперед.