Глава 8

Страх, ірраціональний та нелогічний, прокидається миттєво. Повільно встаю з ліжка, накидаю легкий халат і йду до дверей. Макс би зайшов, а не ломився у двері, охороні теж немає сенсу лізти у квартиру без потреби, а інших варіантів просто немає. Зазираю у вічко. Шокована, одразу роблю крок назад, немовби це якось може врятувати. За дверима араб який вчора обіцяв викрасти.

Щось важке падає у п'яти. Не можу поворухнутися, завмираю на місці. Дихання стає тихим-тихим. Намагаюся заспокоїти себе.

Звідки цьому арабу знати, де я живу, вірно? Навряд він буде ломитися у квартиру чи вибивати двері. Наскільки знаю, міра покарання тут досить висока, тож приступність на низькому рівні. Та і, який сенс багатому чоловіку лізти на чужу територію? 

Крадькома підходжу знову ближче, дивлюся у вічко. Чоловік стоїть. Одягнений у білосніжний кандур, на обличчі відбивається нетерпіння. Здається, його дратує, що ніхто не відмикає. 

— Я знаю, що ви там! — раптом каже.

Відсахуюся. Руки тремтять. Мчу у спальню, знаходжу телефон й набираю Макса. Немов на зло, чоловік не відповідає. 

— Ну візьми ж ти слухавку! — гиркаю на телефон.

Це не має сенсу, але нерви на межі. Я ж не очікувала, що погроза дійсно реальна. 

Несподіваний гучний звук змушує підскочити на місці. Паніка накриває з головою. Підлога тікає з-під ніг. Знову і знову набираю Макса, але він все одно не відповідає на дзвінки. 

А потім чую кроки. Повільні, розмірені, розраховані на те, щоб викликати страх. Обертаюся до дверей якраз у ту мить, коли входить араб. Усміхається, широко та задоволено. 

— Привіт, — чітко й твердо каже. 

Відступаю. Вітатися зовсім не хочеться. Дарма я вчора не розповіла стосовно цього чоловіка. Дуже дарма! Потрібно було сказати Максу…

— Що ви тут робите? 

Голос тремтить. Поглядом шукаю чим, в разі чого, відбиватися. І чхала я на їх закони! Слухняною вівцею не буду. 

— Прийшов за тобою, — солодко співає. — Ти не радієш? Мені здалося, що цей європеєць погано ставиться до тебе. 

— Здалося?... — закашлююся. — Мене не потрібно рятувати! — викарбовую. 

— Я пам'ятаю, — вкрадливо, — ти сама можеш покласти світ до своїх ніг. Але жінка ніколи не зможе того, що може чоловік. — підходить ближче. — Я дам тобі все, що забажаєш.

Хмурюся. Так і стискаю у руках телефон, тож беззупинну набираю номер Змія. 

—  У мене все є!

У спальню влітає Бель. Одразу гавкає на чужинця та підбігає до його ніг. Хапається зубами за штани, смикає, але вона надто маленька. Араб одним помахом ноги відкидає цуценя і йде на мене. Хапаю подушку, кидаю у нього. Бель скавчить, втім знову кидається на чоловіка, бажаючи захистити мене. 

Неконтрольовані сльози виступають на очах, варто побачити, як яро моя дівчинка бореться. Я теж не можу здатися. Підплигую на ліжко й опиняюся з іншого боку кімнати. Моїй прудкості зараз можна лише позаздрити. 

— Не втечеш, — із загрозою каже. 

— Мій чоловік скоро повернеться! — гиркаю. 

— І нічого не зробить! Хто піде проти друга еміра? — сміється.

Ціпенію. Змій сказав, що тут він не всесильний, і я розумію чому. Ця країна інша. Нехай Макс нафтовий магнат, нехай має вплив, та він не президент, не Бог. Тут свої закони. Швидше за все, як і у нас, для тих, хто при владі, двері відімкнені, а більшість багачів живуть за своїми правилами, окремо від закону. Варто лише пригадати втечу принцеси Латіфи… Вона не змогла звільнитися з полону сім'ї. 

— Навіщо я вам? — різко запитую. — Ви можете отримати будь-яку дівчину, як друг еміра! 

Говорю швидко. Паніка розповзається липким відчуттям по шкірі. Розраховувати можу лише на себе.

Краєм ока помічаю високу фігуру в одвірках. А потім наказ:

— Відійди від неї!   — холодний голос Змія вривається у свідомість швидше за усвідомлення, що це реально він.

Стоїть у дверях спальні, стурбовано дивиться на мене, а потім дивиться на араба. Якби такий погляд був спрямований у мій бік я б, мабуть, ніколи у житті більше не суперечила йому. Стільки там люті, від якої серце кригою вкривається, що не передати словами. 

Видихаю з полегшенням. Фізично відчуваю як напруга злітає з тіла, наче її зганяє вітром.  Я не сама. 

Араб повільно обертається до Макса. Кривувата посмішка поволі сповзає з обличчя, але він не боїться. Швидше, чоловіку цікаво, як Змій виверне усю цю ситуацію. 

— Відійти? — удавано здивовано перепитує. — Від неї? 

Темні очі виблискують чимось небезпечним. Полегшення, котре відчула на мить, одразу змінюється напругою. Це те, чого я боялася вчора — проблеми у Макса. Враховуючи все, я не хочу, щоб він мав неприємності такого масштабу. Те, що робить для моєї сім'ї й так змушує нас бути йому зобов'язаними. Те, що я сама провокувала вело до негативу. Але цей араб… 

— Хіба я розмовляю якось незрозуміло? — чітке питання від Макса, і в очах араба спалахує гнів. 

— Вважаєш, що маєш право говорити з Латіфом ібн Караном у такому тоні? Забуваєш, — араб робить паузу, щоб напруга зросла ще більше та робить крок до Макса, — що твій бізнес побудований на нашій землі? 

Кидаю швидкий погляд на Змія. Страх пробирає до кісток, адже ситуація патова. Погрози другу еміра не закінчаться хорошим. Не для Змія…

— Намагаєшся маніпулювати мною? — легко, навіть байдуже запитує мій чоловік. — Гадаєш, що моя дружина не варта якогось там бізнесу? 

Ці слова викликають шок. І захват. Не впевнена чи сама б захищала Макса ось так, знаючи, що на кону великі гроші. 

— Можливо ти не розумієш, Змію… — повільно промовляє Латіф. — Можливо твоє виховання дозволяє подібне, і раніше ти лише удавав правильного чоловіка. Та твоя дружина дуже швидко стане моєю. 

Металеві очі Макса загоряються азартом та водночас пронизують крижаним холодом.

— Моя дружина залишиться виключно моєю, ібн Карано. 

Араб забуває про мене. Зараз уся його увага прикута до Змія. Підходить впритул й нахабно посміхається, з викликом, мовляв, побачимо у висновку.