Глава 7

Ввечері, коли надворі темніє, ми прибуваємо у резиденцію колишнього еміра Дубаї, Саїда. Зараз це музей, але враховуючи зустріч, резиденція наразі закрита для туристів та оточена автомобілями з охороною по периметру. Палац побудований у вигляді замкненої будівлі всередині якої знаходиться відкритий двір. Як коротко розповідає Змій, палац був реставрований і відданий як музей самим шейхом, адже будівля дивиться на залив. Тут знаходиться велика колекція експонатів з історії емірату та експозиція, присвячена історії династії. У першій кімнаті розташована невелика бібліотека, а в наступних залах виставлені експозиції з держави, в іншій залі можна побачити різні експонати, включаючи прикраси.  У ще кількох залах музею знаходиться експозиція, яка розповідає про історію порту та морських операцій, а також про перлинний промисел і нафтовий бізнес, завдяки яким лідери Еміратів із народом країни стали багатими у минулому столітті.

Під пильними поглядами охорони йду поряд з Максом до палацу. Нас радо вітають араби в кандурах, інші чоловіки у костюмах, жінки у вишуканих сукнях та абаях. Лише кілька з них мають закриті обличчя, решта ж демонструють професійний макіяж. Наскільки розумію, всі жінки, котрі вдало показують власну красу — дружини або просто супутниці європейців.  Решта, це пари арабів. 

— Не забувай, що розповідав, — нагадує Макс.

Киваю. Натягую привітну усмішку й мовчу допоки нас представляють шейху та просто багатими арабами. Хочеться запитати хто тут з усіх них наслідний принц, бо до сьогодні ніколи не цікавилася ним, але пам'ятаючи настанови Змія, вирішую не лізти у розмову.

Вечір близький до того, як проходять наші зустрічі у Європі, проте різниця все ж відчувається. В першу чергу через одяг і те, як на мене дивляться деякі європейські чоловіки. Араби собі таких поглядів не дозволяють. 

Весь час, поки Макс спілкується з іншими гостями, тримаюся поряд з ним. Іноді дуже хочеться вставити кілька слів, особливо, коли ми стоїмо з арабами, але вчасно прикушую язика й, за потреби, роблю компліменти їх кандурам. 

Згодом до нас підходить черговий араб. Доволі симпатичний, чорнявий, на обличчі приємна усмішка. Макс тихо каже, що це наслідний принц Хамдан. Вони привітно вітаються, Змій представляє мене як свою дружину, на що принц усміхається ще ширше. Уважно дивиться в очі, злегка киває й каже:

— Ваша дружина прекрасна. Я бачу у ній справжній вогонь. 

З трепетом очікую відповіді Змія. Цікаво, чи погодиться з принцом? До мого подиву Макс відповідає:

— Ви праві, Хамдан, вона справжня пожежа. 

Далі вони розмовляють на нецікаві теми відносно бізнесу, нафти, ресурсів та благодійних заходів. Я тихо кажу, що прогуляюся палацом й відходжу від чоловіків. Втім, все одно намагаюся триматися неподалік від Макса. Якби не всі його попередження, мабуть, би пішла пройтися і навколо палацу, але страшно. З одного боку мене не повинні чіпати, але з іншого, в еміратах власні закони, яких ми не завжди розуміємо та дотримуємося. 

Беру в офіціанта келих з чимось алкогольним. Дивуюся наскільки люди працюють професійно, адже їх фактично не видно, проте вони з'являються у потрібну мить, щоб подати напій. Не помічаю як виходжу з середини дворика, де знаходяться усі гості та блукаю коридорами. Одразу видно, що це музей. Всюди висять фотографії з історією держави. Не затримуюся на них, більше цікавить матеріал з якого побудована будівля. Я називаю це піщаником, можливо помиляюся, можливо його укріпили чимось сучасним, але гуляючи тут, складається враження, що потрапила в іншу реальність. 

— Ваша краса причаровує, — лунає позаду. 

З подивом озираюся. Цей чоловік — араб. Досить молодий, втім, судячи з прикрас, достатньо багатий. 

— Дякую, — ледве помітно усміхаюся. 

— Можу скласти вам компанію.

Чоловік підходить ближче. Пам'ятаючи про правила поведінки, не відступаю, хоча для мене ця відстань аж занадто близька. 

— Буде дуже цікаво почути від вас історію вашої країни. 

Араб злегка киває, не торкається, що тішить, але якимось чином робить так, що ми змінюємо напрямок та йдемо вперед. Коридори досить тьмяні, він щось розповідає, але я не розбираю ні слова. У вухах шумить від напруги. Розумію, що піти просто так буде дуже неввічливо, у Змія може бути неприємна ситуація, проте й бути тут з ним теж, швидше за все, не дуже гарно. Врешті-решт, я заміжня, вони знають Макса, тож розумію, що це дивно. 

— Вам не цікаво? 

Питання араба вириває з роздумів. 

— Перепрошую, якщо вам так здалося. Ви дуже цікаво розповідаєте. 

Намагаюся пригадати ім'я, проте не вдається. Не пам'ятаю чи він взагалі представлявся. Зате чітко вихоплюю, що ми знаходимося у найвіддаленішій частині палацу. Прикушую губи, відчуваючи смак помади й дивлюся на чоловіка. 

— Ми так далеко…

Всміхається. Схиляє голову на бік та встає ще ближче.  Ніхто з незнайомців ніколи не наближався до мене аж так, забираючи особистий простір та повітря. 

— Не хвилюйтеся, у нас жінок не ображають. Араби для вас готові світ покласти до ніг.

Ледве втримуюся від саркастичності, адже якраз тут жінки мають найменше прав. Іслам взагалі не для мене. Українкам, вільним з народженням, складно бути поневоленими. 

— Я сама покладу світ до своїх ніг, — натягую усмішку. Все ще не знаю, що робити. Мозок працює на повну, проте не можу вирішити яка з дії не зашкодить Максу. 

Сварю себе за те, що взагалі хвилююся через Змія. Яка мені в біса різниця, що йому зашкодить? Але… і переступити через себе не здатна.  Все ж таки наша близькість змінила більше, аніж хотілося б. 

— Вперше бачу таку сильну жінку, — голос араба лунає солодко. Ллється, немов мед, по шкірі. — Ви мені дуже сподобалися. 

— Дякую, — не чітко бурмочу, опускаю погляд. 

Дурепа. Пішла прогулятися. Сказав Макс триматися поряд з ним, але ж ні… 

— Якби ви стали моєю дружиною…

Далі не чую. Спираюся на стіну й підіймаю ошелешений погляд на чоловіка. Дружиною? Це вже смішно і явно перебір. Шум у вухах посилюється. Мабуть, через випитий алкоголь. Дуже сильно хочеться відповісти цьому арабу, що нехай тримає свої бажання при собі, адже навіть не бувши заміжньою, я б тисячу разів подумала, чи варте воно того.