Глава 6

Змій цілує обережно. Не тисне на мене, навпаки, дає шанс все ж вирватися з полону рук. А я не рухаюся. Знаю, що цей поцілунок вирішить, що буде далі. Просто я бачу, що він не з тих, хто візьме силою. Попри всі слова брата, Максу вірю більше. 

Складно дихати. Складно просто стояти. Серце вибиває ритмічний звук, немов відраховує останні секунди перед вибухом. Відчуття, що стою на межі і якщо не зроблю крок хоч кудись, то зникну, як мильна бульбашка.

Наважуюся. Дозволяю, і собі, і йому. Відповідаю на поцілунок, чітко та твердо знаючи, що назад не повернеш. Це вже не просто “дражнити дракона”. Це інше. 

Макс глухо стогне, опускає руки нижче й притягує до себе. Повільно блукає кінчиками пальців по спині, викликаючи сироти та вихори енергійних сплесків.

Поволі Змій змінює наше місце поцілунків. Опускає мене на червону тканину й плутається у волоссі, вкриваючи обличчя легкими поцілунками. В кожному дотику стільки трепету й божевілля, що дихання переривається якось інтуїтивно. Ми ходимо по тонкому канату, який протягнуто над нескінченною прірвою. І я знаю, що якщо хтось з нас впаде, то інший піде слідом. Нехай ці слова не про кохання, але вони реальні. 

В кожний рух Макс вкладає стільки пристрасті, енергії, наскільки це можливо. Ми оголюємо не лише тіла, а й душі. Він безсоромно вивчає мене, а я дозволяю. Коли чоловік вкриває поцілунками все, коли злегка тягне, підлаштовуючи під себе, я прикушую губи, аби голосно не стогнати. 

— Не тримай у собі, — наказує. 

Ми сплітаємося в одне ціле. Наважуюся на більше, кажучи, що вже перейшли межу. Стільки разів зупинявся саме він, а от я не можу. Чомусь варто опинитися у його владі, і мені дах зносить. Шляху назад немає. 

Ми відкриті, такі як є, одне перед одним. Він — холодний лід, який знає чого бажає і все ж отримує, граючи у власну гру, та маючи власні мотиви. І я — гаряча, вперта, норовлива, імпульсивна. Можливо мама і мала рацію… Можливо не дарма протилежності притягуються… попри всі негаразди та не бажання підкорятися одне одному. 

Але тут і зараз верх бере Змій. Він веде цей танець, а я слідую за ним: слухняна, покірна, м'яка та піддатлива. 

Кожний дотик випалює на шкірі щось нове. Тремчу усім тілом. Лину до сильного, твердого, чоловічого стану. Він відчуває, притискає, загортає в обійми й змушує мою шкіру вбирати його аромат — лісовий запах змішаний з хвоєю, бергамотом та свіжістю осені. 

Тікати пізно. Ми танцюємо на ножах прекрасний і водночас спотворений танець. Змій вміло видає мелодію, котра проникає у кожний мій атом. Підкорює. Дотик прохолодних пальців чоловіка — наточені леза кинджалів. Наскрізь. До глибин добираються. Торкаються тих атомів, про існування яких не підозрювала протягом усього життя. 

Не розумію у яку мить скрикую. Тіло трусить, судомно дихаю та дряпаю йому спину. Макс задоволено, гаряче цілує й вмощується поруч. Вкриває нас червоною ковдрою й дивиться на стелю. На губах блукає задоволена усмішка. А я все ще дихати не можу. Рвано, гаряче, відчуваючи біль у всьому тілі, від якого відмовлятися не хочеться, бо приємний й палкий. 

— Казав: моєю станеш, — хрипло каже. — Не вірила. 

Різко обертаю голову до нього. Все ще важко дихаю від напливу емоцій. Краєм ока помічаю спалахи нічних вогнів міста за вікном. Жовтогарячі, червоні, вони розбавляють напівтемряву у спальні. 

— І що далі? — напружено запитую. — Станемо чоловіком та дружиною? 

Поміж ребер тисне. Я хочу знати — ми змінили сходинку у наших відносинах? 

— Ми вже, маленька дружино, — ліниво відрізає. 

Сідаю. Чомусь слова, що сказав, викликають обурення. Сама не можу дати відповідь з яких причин, але таке відчуття, що він переміг у війні, яка навіть не почалася. 

— Якщо ти вважаєш, що після близькості я…

— Не вважаю, — перебиває. — Не вважаю, Вел, що ти станеш менш імпульсивною чи норовливою. Але тепер ти моя по-справжньому. 

— Поки цікава тобі, — хмикаю. 

Складно пояснити власні емоції, не те що перетворити їх на слова. Я хотіла більшого, ось воно. Та, що буде далі? Є сенс взагалі думати про майбутнє, враховуючи обіцянки Змія, які отримала? 

— Час покаже, ніколи не можна знати, що буде далі, — промовляє впевнено. — Спи, Вел. Завтра у нас цікавий день. 

Змій притягує мене до себе, вкладає зручніше й через мить засинає. Дивуюся цьому вмінню. Реально за кілька хвилин його дихання рівне й спокійне. Зате я спати не можу. Все думаю і думаю, чи вірно вчинила, чи недарма піддалася? 

Знаю, батьки лише зрадіють, якщо фікція переросте у щось більше. Та…чи переросте? Макс не здається закоханим чи щось подібне. Можливо симпатизує, але не більше. Як дорослий чоловік він вміє залицятися, вміє робити гарні вчинки, проте я не знаю, які з його почуттів справжні. 

Мені банально страшно. Я не хочу відчувати нічого з того, що вже й так жевріє у душі до нього. В першу чергу через те, що наш шлюб несправжній, лише борг, і все. Але Змій захотів взяти з нього усе в той час, як я отримала обіцянку, що все рано чи пізно закінчиться. Та, враховуючи близькість, чи буде кінець? 

Хоча, можливо я надаю всьому забагато значення? Не краще пустити усе у вільне річище? Нехай йде, як повинно? Так, ми вже чоловік та дружина. Обставини змінили порядок дій, тож зацікавленість та залицяння від Макса відповідають ситуації. Тому який сенс хвилюватися? Страшне вже сталося. Я вже заміжня. Мої бажання не враховані. Мої мрії відкладені. Тим паче, що я симпатизую Змію, хоч і не думала, що таке станеться. 

Ранок настає швидко. Заснути вдається перед світанком, тож коли Макс будить, до мого подиву, солодким поцілунком у щоку, ледве вдається розплющити очі. Якщо чесно, взагалі здається, що ще сплю. Першою думкою стає одне слово — вразливість. Змій робить мене саме такою. Такий шлях його гри у ва-банк? Зламати, закохати, забрати власні думки, а потім…дати свободу? Тоді, коли вона вже стане непотрібною?