Глава 5

Повільно обертаюся до чоловіка. Дивлюся в очі. Гордо, навмисно, щоб не думав, що перед ним слабка дівчина, котра за помахом руки буде слухняно плигати. 

— Я бажаю мати свободу, ти знаєш. 

Металевий колір Змія виблискує, переливається сріблом. Здається знову небеса відбиваються у погляді всіма відтінками блакиті.

— А що таке свобода? Ми говорили про це, пам'ятаєш? Я запитував на що ти розраховуєш після втечі. Тоді ти теж не змогла дати чіткої відповіді. Лише повна невизначеність. 

Напружуюся. Він говорить те, що викликає хвилю обурення. 

— Припустимо. І що ж мені тепер, здатися? Я твоя дружина через те, що мій тато не зміг вчасно зупинитися. Фактично, моя сім'я, я…залежні від тебе! Можливо я дійсно тебе зацікавила, я не знаю, та підмічу, що ти вдало маніпулюєш страхами тоді, коли тобі вигідно. 

— Серйозно? 

На губах Змія блукає лінива посмішка. 

— Так! Хочеш прикладів? Нагадаю: не тікати, бо поламані ноги будуть найменшою з проблем; не спілкуватися ні з ким; уявити, що у могилі, бо виходу з ситуації немає; вибір, чи летіти у Дубаї, мати уявну свободу, але поводитися відповідно твоєму іміджу, або ж сидіти знову десь під замком, бо впевнена, замкнув би! Чи я щось забула? І знаєш, я навіть не дорікаю тобі цим, мабуть, ти маєш право вимагати подібне! Проте, нагадаю, що всього цього я не просила. 

— Вірно, — схиляє голову на бік. — Не просила. Я просто не люблю бути винним людям, краще, щоб були винні мені. 

Всміхаюся.

— Ну от…

— Але, — кістяками пальців торкається щоки, веде вниз, до шиї й ключиць, — напевно ти маєш рацію, Вел. У нас такі обставини. Я погодився, ти опинилася у пастці. Я зміню тактику, — вкрадливо шепоче. — Погрози, шантаж тебе не беруть, що ж…підемо у ва-банк.

Розгублено кліпаю, подібного я точно не очікувала. 

— Тобто, у ва-банк? — лепечу. 

Руки Макса на плечах. Пальцями злегка стискає їх.

— Я подобаюся тобі, моя маленька дружина. Ти цікавиш мене. І те, що буде далі, не означає, що зраджую обіцянці, яку дав тобі. Відпущу, коли проблеми твого батька будуть розв'язані. Вважай присягою. Тільки, чи будеш радіти її виконанню, ось це питання. А поки…нагадаю, я не планував нічого з фізичної близькості. Гадав, що ми й бачитися не будемо. Ти це змінила.

Він цілує. Накриває губи своїми так несподівано, що кисню не вистачає. Спершу не піддаюся. Стою стовпом, не дихаю, лише відчуваю, як щось всередині перевертається, тріпоче, а ноги починають підгинатися у колінах. Подібного тиску не очікувала. Тобто, спершу вважала, що він завжди поводиться, як деспот. Та після Львову, після нападу, поцілунків, подарунку, просто пропустила повз усе, вирішила, що він не такий, що не бере тиском. Виявляється Змій не міг обрати, що краще — погрози чи шантаж… Виявляється, ні те, ні інше не спрацювало як хотів, хоч і погодилася поводитися відповідно, аби не сидіти десь не знати де. А тепер він йде у ва-банк? Бо я цікавлю його?

Ставлю руки йому на плечі, злегка відштовхую.

— Хто сказав, що подобаєшся мені? — суворо запитую.

Макс хмикає. Він точно знає, що серце реагує на нього зовсім не холодно. 

— Не ти казала, що боюся, бо якась дівчина на кшталт тебе, може підкорити мене? — запитує, фактично не відриваючися від моїх губ. — Не ти дражнила? 

Тріпотіння виривається зсередини. Не хочу знову казати собі, що очікую чогось більшого. Бо це лякає. Обмежує. І вже не вперше. 

— Я передумала, — швидко тараторю.

— Пізно.

Новий поцілунок глибокий, пристрасний. Немов Змій випускає емоції, котрі тримав під контролем увесь цей час. Чоловічі руки блукають тілом, пестять, лагідно торкаються шкіри викликаючи судомні вдихи, сироти, слабкість. 

Голова йде обертом. Хапаюся за плечі сильніше. Під пальцями тканина сорочки, ковзає, тож доводиться раз у раз стискати міцніше, аби втриматися. Якби він не тримав, не поручні на терасі, то впевнена, вже б сповзла на штучний газон. 

Не знаю, що робити. В душі справжнє сум'яття. Немов потрібно переламати себе через те, що він вирішив йти шляхом зваблення, а не погроз чи шантажу. Можливо цей шлях значно гірший для мене. Фактично, це війна, тільки правила у неї геть інші. Правила, яких не існує.

Змій на мить відривається від губ та хрипло шепоче:

— Даю вибір: продовжуємо, або йдемо гуляти містом. Поки я можу зупинитися, моя маленька дружина.

Те, як чоловік називає, приносить задоволення. Йому. В першу чергу йому. В голосі лунає насолода. Бентежна, прохолодна, як дотик вітру, який приніс океан у спеку. 

— Г-гуляти, — видихаю. 

Не готова я грати у його ва-банк. Не готова до шлюбу, правила якого змінила я. Не готова продовжувати, бо він захотів змінити хід історії. Не готова, бо він має рацію — попереду лише невизначеність.

Варто відповісти, Макс миттєво відсторонюється. Погляд легкий. Помічаю, що в цій країні чоловік почувається значно простіше. Немов Дубаї його дім, а Україна тримає у напрузі. Це видно не лише по поведінці, а й по очах. Металеві, зі сріблястим відтінком, в якому купається блакить, вони геть інші. Складно пояснити, але інші. Там з'явилося щось бентежне. Така витончена нотка, котру складно помітити, проте ти просто знаєш про її появу. 

— Тоді приймемо свіжий душ, — усміхається ліниво, — і вперед. Гардероб твій готовий. А ще, Вел, у мене сюрприз.

Все ще збентежена реагую доволі мляво, але Макса це не турбує. Бере за руку, посміхається з передчуттям чогось мені не зрозумілого й веде з тераси на поверх вище. Підходимо до одних з дверей, що ведуть у спальню. Легкий поштовх і перед очима з'являється кімната. Посередині лише ліжко застелене криваво-червоною постільною білизною з шовку. На підлозі стоять червоні свічки. Поряд крісло, воно біле, але на ньому червоне спіднє. З подивом дивлюся Змію в очі. І те, що бачу в них зовсім не подобається. Бо… бо там дійсно щось інше. 

Якщо раніше я могла чітко і ясно сказати, що не цікавлю чоловіка, то наразі усе змінилося. Він каже, що я винна, я змінила усе… Але хіба все так? Моя поведінка не стала іншою. Я так само бажаю того, чого бажала. А він… ні.