Глава 4

Слова лише слова. Я чую їх, але уважно дивлюся в металеві очі. Тільки Макс більше не дає побачити у них бодай щось. Він ховає справжні емоції. 

Легка усмішка торкається його губ. Продовжуючи нависати зверху та притискати до матраца, чоловік випробовує нас обох. Навмисно, знаю. Ставить час на паузу, бо лише йому під силу, й очікує, хто зірветься перший. Це наче дійсно гра, в якій хтось з нас програє. 

— Не потрібно мене вивчати, — прошу. Голос зривається. Я настільки заплуталася у власних почуттях, відчуттях, бажаннях, що не можу віднайти у каші щось путнє. — Не хочу бути лабораторним пацюком.

Всміхається. Злегка заплющує очі й відсторонюється. 

— Як інакше зрозуміти тебе, Вел? — серйозно запитує. — Ти мрієш про свободу, і я навіть дав тобі обіцянку. Але є правда, яку маєш знати — я не збираюся відпускати тебе. Принаймні зараз. 

Напружуюся. Тіло стає натягнутим, як струна. Слова викликають дивну бурю емоцій у душі.

— Не збираєшся? 

— Ні.

— Але ти обіцяв…

— Я ж уточнив, — хмикає. — Спи. Завтра я розв'яжу останні питання і летимо в Емірати. 

— Максе…

Пізно. Чоловік встає з ліжка, залишає мене у вогні, в той час, як сам — лід і тільки йому під силу загасити мою пожежу. Але я знаю, що продовження не буде.

— Що? 

— Я можу вірити твоїм обіцянкам?

— Можеш. 

Чоловік йде, а я розумію, що відчуваю страх. Банальний, проте відчайдушний. Я хочу більшого, потребую навіть, та водночас боюся, що це більше з'явиться у житті. Що тоді? Що після?...

Він не збирається мене відпускати. Зараз. А потім? Зацікавленість це добре, та що як я дозволю Змію взяти верх, а згодом буду страждати? Що як він переможе мене і забуду про свободу, так і не спробувавши її на смак?

Ніч та наступний день минають спокійно. Здебільшого проводжу час у компанії мами, котра заїжджає попрощатися перед відльотом. Пізніше приїжджає тато, а от Захар ігнорує усіх, навіть телефонні дзвінки батьків. Йому лише на руку те, що я лечу в іншу країну. 

Подруги теж приходять ввечері. Дарують маленьку скриньку замкнену на міні замок. 

— Відкриєш, коли буде погано без нас, — обидві обіймають мене. — Будемо сумувати!

— І я, — сумно усміхаюся. 

— Обіцяй фотографувати мені усе, — просить Аліна. 

Киваю їй. Невідомо чи колись вона матиме змогу побачити Емірати на власні очі. 

— А потім, коли прилетиш, — Інеса тепло дивиться, — ми влаштуємо нормальний дівич-вечір. 

Прикушую губи. Сльози самі просяться на очі. 

— Все буде добре, — в один голос кажуть. — В разі чого ми завжди поряд, окей?

— Так, — хлюпаю носом.

Ми знову обіймаємося і вони йдуть. 

Тато кличе мене для приватної розмови, поки мама з Катериною збирають валізи у дорогу.

— Донечко, — каже, варто нам вийти на кухню, — послухай мене уважно, гаразд? 

Мовчки дивлюся на нього. Ми так і не поговорили про його борг. Взагалі ні про що не поговорили.

— Я знаю, що накоїв дурниць, але присягаюся, все виправлю. 

— Добре, — тихо бурмочу. 

— Ти моя маленька дівчинка, і знай, татко завжди поруч. Твоя безпека та добробут найголовніше для мене. Я ніколи не дам тебе образити, навіть Змію. Зрозуміла? Якщо… якщо щось станеться, ти маєш мені сказати.

— І хто ж тоді буде рятувати тебе? Він дав обіцянку допомогти фінансово, тато. Мені дав. 

— Все одно! Раптом що…

Хитаю головою.

— Якби сильно я не була проти усього того, що ти влаштував, якби не сердилася на мовчання і цей шлюб, я розумію. Після нападу Нестеренка — розумію. Інстинкт самозбереження у мене все ж таки є, — м'яко усміхаюся. — Ти… Татко, ти приділи більше уваги брату, гаразд? А я буду в іншій країні, де Нестеренко не буде загрозою. І Змій…він, — затинаюся. Слів та емоцій багато, настільки, що не знаю як правильно усе сказати. — Він нормальний. 

Батько важко зітхає. Бачу, йому болить. Такі ж світлі очі, як у мене, випромінюють розпач, страх. Усвідомлюю, що йому страшно.

— Сподіваюся скоро ти зможеш обирати сама, моя мила, чого бажаєш, а не тікати від мене та чоловіка в Лондон, — з надією каже. 

— І я.

Ми обіймаємося. В душі повний розбрат. Я серджуся на батька, але радію, що він визнає власні помилки та намагається хоч якось усе виправити. 

З мамою доводиться прощатися доволі швидко, адже несила слухати її сльози та ниття, що так краще, але її материнське серце болить через розлуку. Катерина теж з нами не летить, тож і з нею доводиться попрощатися. Шкодую про це, жінка стала для мене досить близькою. З першого дня вона намагалася покращити моє перебування під замком, говорила, розповідала й намагалася навчити готувати. Дечим я навіть можу пишатися, адже одного разу кекс у мене вийшов відмінний. Я навіть рецепт у телефон записала. 

Після цього приїжджає Змій. Він теж прощається з усім, щоправда, не так гаряче, як я. Обіцяє дивитися за мною, за що йому прилітає в профіль скептичний погляд, і ми з валізами спускаємося на стоянку. 

В аеропорту на нас чекає приватний літак. Помічники Змія передають валізи працівникам, ми ж підіймаємося на борт. В салоні сідаю поряд з вікном. На руках Бель, вона одразу скручується у клубочок й засинає, Макс же сідає навпроти мене. Схиливши голову на бік розстібає кілька верхніх ґудзиків сорочки й уважно розглядає нас з цуценям. 

— Готова? 

— Ні, — чесно відповідаю.

Макс всміхається.

— А я гадаю, що так. Страх перед невідомим, Вел, це лише вихід з зони комфорту. Хіба в Лондон летіти було не страшно? 

— Не страшно, — натягую лукаву усмішку. — Бо я тікала від тебе.

— Тепер ти летиш зі мною, — відповідає теж посмішкою, хитрою, задоволеною. — Моя дружина. 

— Тобі приносить задоволення постійно говорити щось таке, що має виводити мене з рівноваги? — суворо запитую.

— Приносить, — вкрадливо відрізає, дістає телефон й починає у ньому щось активно читати.