Глава 3

Кілька днів поспіль Макса практично не видно. Один раз у гості заходить мама, уникає зайвий раз говорити про наші проблеми, про Нестеренків, зате завзято ділиться чутками у суспільстві. Хтось комусь зрадив, хтось когось підставив, і все у такому дусі, немов це колись цікавило мене. Насправді чхала я на них всіх. Ненавиджу подібні балачки! 

Ще через кілька днів у гості несподівано приходить брат. Доволі дивно побачити Захара на порозі, ще й з пакетом ласощів для Бель. Тож, відімкнувши двері, виглядаю геть непривітно.

— Чого тобі? — буркаю, варто брату увійти.

Він закочує роздратовано очі. А чого хотів? Обіймів? Ну ні. Ми з ним родичі, але не друзі. 

— Прийшов у гості до сестрички. 

Приймаю подарунок, несу на кухню й вмикаю чайник. Катерини сьогодні немає, жінка пішла щось купити для доньки, тож у квартирі я сама. Макс вже який день поспіль пропадає розв'язуючи якісь справи. Які? Не знаю. Він приходить і йде, поки сплю. 

— Чай?

— Здивуй мене, Велісіє. 

Хмикаю й заварюю порцію запашного напою. Дістаю солодощі та ставлю на стіл, перед братом.

— Ціль твого візиту? 

Сідаю навпроти нього. 

— Виглядаєш не дуже, — сьорбає напій й розгортає цукерку. 

— Гадаєш, ти краще? Ще не одружуєшся з обраницею батьків? — уїдливо.

— Заздриш, що вона хоча б подобається мені? — відкидається на спинку стільчика.

Вкотре підмічаю і дивуюся тому, що зовні ми доволі схожі, але от внутрішньо зовсім різні. 

— З чого ти взяв, — криво всміхаюся, — що мій нафтовий магнат мені не подобається? Враховуючи проблеми нашої сім'ї, саме я у виграші! 

Захар звужує погляд. Сіро-блакитні очі повні гніву.

— Бо наш тато ніколи не вмів вчасно зупинятися. У нього дві проблеми, Вел: ти та азартні ігри! Ти знала, що він давно грає? Що вже неодноразово програвав? 

— Ні. 

— А я знав! І мама теж! Знаєш чому це приховували від тебе? Бо ти така ж істерична та азартна особа, як і він! 

— Неправда! — відрізаю. — Нехай істерична, але не азартна! 

— Справді? — брат вигинає брови.  — Що ж, вважай, що батьків ідіотизм пішов тобі на руку! Хоча, насправді я думав, що ти добряче так влипла з цим шлюбом! 

— Що маєш на увазі? — з підозрілістю дивлюся на нього. 

— Ну як же? Змій — холодна та неприступна гора, так здається писали у якомусь журналі! Жорстокий, дещо деспотичний… Що ще? Ах, я вже казав, любить дівчат і хлопців, — погляд брата стає жорстким. — Не помічала такого? 

Не знаю чому реагую на слова Захара гнівом. Насправді мене мало має цікавити, що там плетуть про Змія. Яка в біса різниця, якщо наш шлюб несправжній? Хай любить кого хоче! Хай кажуть, що бажають! Але ж ні, варто словам Захара вилетіти з рота, а у мені підіймається лють й хоче заперечити все! 

З одного боку писали правду, і брат каже її — Змій має доволі жорсткі замашки. Врешті-решт, він замкнув, потім наказав забути усе та усіх. Але… я не можу чітко визнати, що він жорстокий покидьок. Ні, немає у ньому цього. 

Стосовно хлопців… Навіть не знаю. Це… Боже, це дивно! 

— Не помічала, — доволі спокійно відповідаю. І додаю, — у сексі він божественний, а щоб бігав, гм, за охоронцями, то ні, не бачила. Вся увага мені. 

— Ти спала з ним? — кривить брат.

Так і хочеться тріснути його, і себе теж, чимось. Ляпнула, ну от, доведеться викручуватися. А я ненавиджу брехню. Оце так пішла в захист, називається. Ні нічого! Змій все одно про це не дізнається. Йому точно немає різниці до наших відносин з братом.

— Спала, — відрізаю впевнено, щоб не вирішив, що брешу. 

— Ваш шлюб буде розірвано! Не страшно завагітніти від магнатика? Дитину навряд тобі лишать!

Закочую очі. Все, це вже занадто! 

— Слухай, я зрозуміти не можу, яка тобі різниця? Хіба не начхати? Ти своїм життям займись! Дівчиною своєю! 

— Може я хвилююся? Я твій брат!

— Ти той, хто перший штовхне, не вигадуй! Завжди заздрив, бо я маю власну думку! І відстоюю її! 

— Ти права, — вкрадливо промовляє, спирається на стіл й дивиться в очі, — тобі завжди все сходить з рук, завжди щастить, а мені залишаються об'їдки, борги, і дівчата, які бояться пискнути зайвий раз! 

— То хіба це мої проблеми? — в тон йому запитую. — Хіба те, що я мусила тікати, вийти за людину, котра у кохання не вірить, можна назвати везінням? Батько вліз у лайно з Нестеренками, а розгрібають усі, Захаре! 

Брат почувається доволі розслабленим. Всміхається уїдливо, каже:

— Не грай у жертву, сестро! Ти єдина виграєш у всій цій ситуації, то може і влаштувала усе? 

— Що?!

— А що? Змовилася з Нестеренками…

— Навіть не продовжуй цей фарс! — гупаю руками по столі. — Це вигадки, які ти генеруєш на ходу, аби як завжди, зробити винною мене, а себе жертвою! Ніяк не навпаки, Захаре! Навіть у дитинстві ти казав, що у мене все краще, хоча батьки купували тобі більше, бо ти постійно вимагав! 

Брат встає. Шумно, швидко, різко. Чай проливається на стіл, підлогу. 

— Щось не сходиться, Велісіє, не здається? Тобі сходило все з рук, а я, скільки б не танцював під дудку батьків, яким би не був слухняним, ніколи не отримував навіть частини уваги, котру дарували тобі. Навіть на весіллі ти змогла привернути увагу усіх! Змій за тебе з Нестеренка ледве котлету не зробив! Я відтягував його! Я!!!! — кричить. — А мене до тебе навіть не пустили, сказали потім… 

Хитаю головою. Все тіло тремтить від різної гами емоцій. Я б хотіла іншого між мною та братом. Хотіла б любові й терплячості. Підтримки. Але Захар попри всі мої дії, вважав мене злом у дитинстві, вважає і зараз. 

— Йди. Просто йди, — прошу втомлено. — Скоро мене не буде. Вся любов буде твоєю.

— І де ж ти подінешся? 

— В Емірати полечу зі Змієм… — сідаю назад на стільчик. 

— І тут щастить! Я саме там не був ніколи! 

Захар вирішує піти, на щастя. Чую, як за ним замикаються двері. Закриваю обличчя руками. До сліз образливо слухати всі його слова, докори. До болю складно бачити ненависть, яку викликаю у ньому.