Глава 2

Дні після невдалого весілля пролітають непомітно. Змій вирішує, що варто переїхати з міста Лева в інше. Апелює тим, що йому потрібно розібратися з деякими справами у столиці, тож доволі швидко ми перебираємося у Київ. Потай радію цьому, хоч і розумію, що таким чином ми значно ближче до сім'ї Нестеренків, але є маленька надія, що поки вони не чіпатимуть ні мене, ні мого батька. Я дуже хочу побачитися з подругами, і якщо Макс буде проти, все одно щось вигадаю. Занадто багато днів пройшло, щоб ігнорувати їх. Я скучила. Шалено. 

Після весілля Макс відвіз мене до приватного лікаря, щоб оглянув. На щастя, нічого страшного чи критичного, лише синці, хоча могло бути значно гірше. Тож рекомендував багато відпочивати, гуляти на свіжому повітрі. Власне, саме так пройшла наша перша ніч — в приміщенні, де пахне медикаментами, вдома ж ми розійшлися по різних кімнатах. Не знаю як Змій, а от я заснула миттєво. 

Батьки з братом побули ще день у Львові, а потім теж поїхали у Київ. Макс говорив про щось з татом, але мені нічого не розповіли, а я і не питала. Більше відбивалася від маминої опіки, бо іноді вона переходила межу. Принаймні, годувати мене з ложки, то вже занадто, про що і сказала. Мама образилася, проте знаку не подала. 

Майже всю дорогу до Києва, сплю. Організм, попри фізичне здоров'я, все одно виснажений. Тож підібгавши під себе ноги та обійнявши Бель, засипаю, варто виїхати за місто. Це навіть добре, адже час спливає швидко, не потрібно спустошено дивитися за вікно й мучити себе думками. Зараз я точно цього не хочу. Ні спогадів, ні надій, ні роздумів. Потім. Можливо рідне місто зможе допомогти забути увесь той жах, на яке перетворилося весілля. 

Макс всю дорогу служить мені подушкою. Я не навмисно, але кожний поворот на трасі, чи маневр водія, змушує все більше сповзати на чоловіка. Крізь сон усе це розумію, але бажання якось змінювати власне положення немає. Єдине, що чомусь бентежить — раптом хроплю? Навряд новоспечений чоловік буде радіти, що його дружина не даватиме спати вночі не через виконання подружнього обов'язку, а через цікаві звуки. Хоча, яка мені різниця, вірно? Шлюб несправжній.

В якусь мить усвідомлюю, що Змій злегка обіймає за плечі. Притримує сильніше, якщо автомобіль трішки кидає. Не хочу знати чи це проста ввічливість з його боку, чи щось інше. Тут немає кому показувати справжнє ставлення до дружини й вдавати кохання. Ніхто крім нього не знає про ці обійми. Тоді навіщо вони?...

***

Київ не змінюється. Якщо точніше, місто росте та розвивається двадцять чотири на сім, але щось у ньому завжди залишається таким же — швидкість. Всі завжди поспішають, будівлі вибудовуються на раз два, магазини, сквери завжди заповнені людьми, які теж мають обмаль  часу. А ще затори. Перше, що зустрічає вдома — саме вони. Ми застрягаємо на добрячі дві години, але врешті-решт добираємося до будинку Макса. Це багатоповерхівка неподалік Липок. Красива, стильна і сучасна. Заїжджаємо у підземний паркінг. Все відбувається так само як тоді, коли приїхали до Львова. Нас супроводжує охорона, помічаю, що деякі обличчя мені не знайомі, а тих, кого бачила раніше, немає. Припускаю, що це пов'язано з приходом Нестеренків на весілля. Швидше за все Макс звільнив частину охоронців, які не виконали власних обов'язків. 

Ми з Катериною йдемо попереду, я несу Бель, позаду крокує Макс і дорогою роздає завдання, ще й телефоном встигає говорити. 

Квартира з панорамними вікнами, на жаль, без тераси, зустрічає сонцем. Його промені ковзають по склу, малюють сонячних зайчиків по мармуровій підлозі та чорних меблях. Тут ідеальна чистота. Жодної пилинки, навіть у повітрі. А ще дуже приємно пахне. Запах легкий, щось на кшталт бузку, проте аромат огортає миттєво. 

— Твоя спальня, — Змій вказує на одні з дверей, котрих тут у холі, щонайменше п'ять. — Моя, — легка усмішка торкається губ. 

Вигинаю брови. На язиці так і вертиться щось гостре. Вирішую не впускати можливості.

— А як же “я дам звикнути до думки про секс, поки ти моя наречена”? Нашої спальні немає? 

Дражню його. Навмисно. Іноді подобається бачити як Змій виходить зі свого стану спокою. Не дарма ж мама завжди казала, що я привношу трішки хаосу у життя. 

Змій реагує доволі спокійно. Охорона та Катерина миттєво зникають по кімнатах, тож залишаємося удвох. 

— Взагалі-то…. — розтягує слова, — є. 

— Добре. Я вже подумала, що все-таки є речі яких ти боїшся. 

— О, Вел, вони є у всіх, повір мені. — підходить ближче, пригортає за плечі, а я піддаюся. Вперто хочу протистояти, але супротив марний, він якщо і є, то занадто слабкий, щоб Змій побачив. — Навіть у тебе. 

— Я знаю свої страхи, — відрізаю.

Чоловік ставить пальці на потилицю. Прохолодні, вони трішки збивають жар. 

— Хіба? А мої?

Всміхаюся. Дарма запитав.

— Хочеш, щоб розповіла? — голос сам падає, стає нижчим та більш хрипким. 

— Хочу, — притискає мене усю до себе. — Давно не отримував порцію адреналіну від тебе. 

— Хм, — хмикаю. — Ти боїшся здатися жалюгідним, слабким. Боїшся, що почуття до когось зроблять тебе залежним, і це стане фатальною помилкою. Боїшся, що якась дівчина, на кшталт мене, може підкорити тебе, саме тому відштовхуєш! 

Ці слова злітають з рота без мого бажання. Не це хотіла сказати. Частково не це. Не збиралася натякати ні на що, але… язик працює швидше, аніж мозок. 

— Справді? — уїдливо, і водночас улесливо запитує. Погляд спокійний, губи викривлені у пафосній усмішці. Ховає справжні емоції, але я бачу їх крізь удаваний спокій. Вони схожі на той страх, який показав випадково у вбиральні. 

— Справді. Чи хочеш довести протилежне?

— І як же маю доводити, дружино? 

— Як мінімум, червоною білизною на нашому спільному ліжку. 

Жар пульсує у кожній клітинці тіла. Я… я не збиралася дражнити його ось так. Все вийшло з-під контролю. Все не так… Іноді заграюся і заходжу надто далеко. Іноді доводиться про це шкодувати. Імпульсивність шкодить, протягом останнього часу я добряче це розумію.