Глава 1

Часто погане відбувається з хорошими людьми, чули таке? Можна вважати себе хорошою, якщо життя грає з тобою й випробовує? Може це просто карма? Вона існує, це точно знаю. Навіть маленька помилка, яка змушує когось страждати, завжди повертається у тричі гірше, ніж можна собі уявити. 

Біль в районі шиї, голови та спини, розповсюджується тілом. Повільно, але впевнено проникає у кожну клітинку, намагаючись привести мене до тями. Силою змушую себе розплющити очі. Я все ще у вбиральні. На дворі все ще грає музика, під яку, швидше за все, танцюють гості. За спиною досі Георгій, а його руки мнуть стегна. 

Поки була без пам'яті хлопець не встиг зробити щось жахливе, одразу розумію. Тільки мене це ніяк не рятує. Я у полоні холодних рук, притиснута до стіни, не маю можливості звільнитися. 

— Отямилася? — хрипло сичить на вухо. — Добре. Не люблю напівживі трупи. 

Не реагую на слова, ігнорую. Так простіше сприймати ситуацію, як виявляється. Зате після памороків мозок працює удвічі швидше. Намагаюся вигадати як виплутатися. Маєш бути вихід! Я сама казала, що його не існує лише тоді, коли ти у могилі. Але ж зараз ми у вбиральні, не під товщею землі. Є двері, є..впертість. Мушу протистояти! 

Не рухаюся, поки хлопець намагається здерти спіднє. В голову нарешті приходить ідея. У мене й так все болить, яка різниця, якщо болітиме ще щось? 

Не розраховуючи на успіх, але надіючись на нього, трішки соваюся, і коли голова Нестеренка опиняється прямо позаду моєї, різко смикаюся назад. Удар вдалий, він лається й тепер зайнятий своїм носом.

— Ти мені ніс розбила! — гиркає. 

Зате відволікається. Вважає, що так і стоятиму стовпом. Розвертаюся, варто відчути, що він послабив хватку. З насолодою оглядаю кров на губах, червоний ніс та сльози в жаб'ячих очах. 

— Пішов ти! — рявкаю. 

Тягнуся до дверної ручки. Смикаю, але Георгій замкнув, тож зміщую пальці вниз, до замочка, щоб звільнити себе. 

— Не сподівайся, — фиркає й відштовхує у бік раковини. 

Послизаюся, вставши на свою ж сукню, падаю, вдарившись спиною у раковину. Від болю перед очима з'являються білі плями, мабуть, саме на них кажуть — зірочки. Дихати не можу, легені відмовляються працювати. Все сповільнює хід. І саме в цю мить розумію, що музики більше не чути, зате десь у будинку лунає сердитий голос Макса. А потім мамин, повний сліз. І тата… Вони сваряться? 

— Я тут! — голосно кричу.

Не знаю чи шукають мене. Не знаю, як Макс міг допустити, щоб Нестеренки явилися на весілля ось так просто, ще й один з них напав на мене. Але зараз хочу, щоб мене врятували. 

— Макс! — знову репетую.

Нестеренко падає на коліна. Закриває мій рот своєю долонею й сичить, щоб замовкнула. Хитаю головою. Фата збилася на бік, вінок десь закотився вже давно, а макіяж поплив, відчуваю. Не думала, що на власному весіллі буду виглядати ось так, бо на мене нападуть.

— Тихо! — ричить Георгій. 

Мугикаю. Голосно настільки, наскільки вдається. Нарешті хтось смикає двері. 

— Вел? — дещо здивований, а ще повний надії голос Макса лунає на тому боці приміщення.

Мугикаю ще. Нестеренко лається, проклинає мене, а потім встає та сам відкриває двері. Одразу каже:

— Вона впала. Втратила свідомість, а я побачив. Нічого не подумай.

Хочеться крикнути, щоб не брехав, але сил немає. Макс відсуває хлопця й присідає переді мною. Зазирає в очі. Вперше я бачу у них щось схоже на страх. Справжній страх. Метал наразі здається крихким та слабким.

— Думав, ти втекла, — серйозно промовляє, але тихо, чуємо лише ми двоє. — Звинуватив твоїх батьків у цьому…

— Я просто пішла сюди, — видихаю. Тепер плачу, точно знаю. — Пішла, бо…бо це весілля якесь знущання. Бо…т-ти знову обмежив мене, навіть подруг не дав запросити. І я… я…

— Хей, — шепоче й притягує до себе. Веде долонями по голові, спині. 

— Доню! — мама опиняється у вбиральні. 

Чую, що лається на Нестеренка, а він чесно і щиро виправдовується, що це я втратила свідомість, а він просто рятував. 

Змій бере мене на руки, встає і виходить у коридор оминаючи усіх. Наказує Нестеренку не зникати, сам же крокує на другий поверх й просить батьків йти за ним. За кілька секунд ми у кімнаті, де мене чоловік обережно саджає на диван. 

— Дивіться за нею. 

— Ти куди? — запитую, поки мама і тато сідають поряд й не знають, що робити.

— Вниз, — тільки й каже. 

Змій виходить за двері. Батько суворо запитує:

— Що сталося насправді? Ми вже подумали, що таки втекла, навіть після несподіваної появи гостей, яких не чекали! 

Відкидаюся на спинку дивану. Усе болить. Чесно кажучи, говорити не хочеться. Та і…внутрішня я, каже, що батько заслуговує теж не знати правди й лише здогадуватися. Та відкидаю образи. Нестеренко має заплатити за напад. Якщо не офіційно, то якось інакше, точно.

— Він напав на мене. — тільки й промовляю.

— Доня, — мама плаче, без зупину гладить, поки тато встає і починає ходити по кімнаті.

— Напав! Козел! 

— Георгій сказав, що ми винні дуже велику суму. Це правда? — сухо запитую. 

— Скажи їй, Колю. 

— Алло! — застережливо промовляє тато.

— Скажи! — наполягає мама.

— Правда. — здається. — Я програв у карти, люба. А батько Нестеренка забажав тебе в оплату. Сказав, що і розписку напише, бо його син давно хоче познайомитися з тобою ближче. А як я міг віддати тебе через власну дурість та азарт? Краще все життя буду йому винен, але не дам знущатися з власної дитини! Всі ми знаємо, яким буває Георгій! Про це не говорять, але...

— Як же тобі пощастило, що колись допоміг Змію, вірно? — кривлюся. Ненавиджу все це. 

У душі зараз й так хаос, а тепер емоції переповнюють, ллють через край. Це все занадто. 

— Вірно, — сідає поряд. Чує мою уїдливість, але пропускає повз вуха.  — Ти не думай, що Максим поганий. Він…може він і не такий, яким би ти хотіла бачити чоловіка, але головне  те, що має вплив. Він має змогу захистити тебе.