5. Йди сюди, біленький

В кафе на першому поверсі головного адмінкорпусу людно, доводиться вітатися наліво і направо, що Сашуня і робить. Пустенькі оченята, на обличчі вираз «невинне янголятко нахитнулося з неба на землю і не розуміє, що за чухня навколо». Йому пасує, питань немає.
Якби він ходив з занадто розумною чи серйозною пикою, у оточуючих склалася б думка, шо він замислює неправедну справу. Ще не хватало йому натовпу зі смолоскипами під хатою. Для простих людей і він простий, як суп з галушками. Чого це тут сьогодні стільки народу? Не його ж бити зібралися? Він ще з Йолікі не розібрався. Ні за що його бити. А..! Суп з галушками. Суп! З галушками! Це ж він так пахне... 
Сьогодні непарний номер дня. В кафе зміна тьоті Ліди Буряк, а не тьоті Валі Вовк. Тьотя Валя має вихідний і час збігати в ліс.
В Космоцентрі налічується чотири легенди. Одна з них – жива. То Сашунька-Зайчик. Она – напівжива. То Ванда, штучний інтелект, якому заманулося імітувати людину і взяти собі ім’я. Дві – невмирущі. Борщ тьоті Валі і суп з галушками тьоті Ліди. 
Прадавня історія повідомляє нам, що не Космоцентр створив кафе «Росичка»  - не плутати з «Росинка», його від народження поплутали - з його панно «Космонавти тицяють пальцями у круглу фіговіну (вказують на Сонце, як їм не повилазило)», з трикутними плафонами і лілово-бежевими клейончастими диванчиками. О, ні! Це Космоцентр раптово виник і  згуртувався навколо борщу тьоті Валі і супу тьоті Ліди як двох чудес цього маленького локального Всесвіту. Як галактика навколо подвійної чорної діри. 
Сьогодні у «Росичці» день супу з галушками. Тому народ товпився і очікував. Супу в цей день варили вдвічі, а то й втричі більше, бо в кафе йшов навіть той, хто не ходив в інші дні. Взагалі ніколи не ходив ногами.
В цей день все було не як завжди. Лідія Марківна сама колотила тісто і вкидала галушки, обертаючись з такою швидкістю, що створювала циклон. Офіціантки не обслуговували залу – вони розносили замовлення по службах КЦ, бо всіх бажаючих скуштувати кулінарного шедевру кафе все одно б не вмістило. Люди їли навіть на підвіконнях. Працювали три каси, а не одна, як в інші дні, але черга не меншала до кінця перерви. І це була тільки перша хвиля обідаючих, друга – після першої дня. Хтось істеричним фальцетом закричав: «По дві порції в одні руки не давать!» 
- Показилися ви з тим супом! Вдома варіть. - визирнувши з кухні, крикнула червона від спеки, але щаслива тьотя Ліда. Їй відповіли дружним незлим сміхом – суп з галушками і ажіотаж за ним був космоцентрівською традицією. Особливо з початком ери Мак-Естелла – при ньому обіди в КЦ стали безкоштовні для всіх працівників, а каси приймали талони замість грошей. 
Люди повеселішали. От жартує Ліда Марківна!  Вдома варити! Та хіба вдома такий звариш? Ні у кого не виходило повторити шедевр. Та й бігти наввипередки на суп з галушками, перекидаючись жартами, – що може бути краще в обідню перерву? Традиція! Правда, варили супчик нечасто, бо нерви тьоті Ліди були на грані в цей день. 
- О! Біленький! – крикнула вона вже зраділо. – Йди сюди, ті ненажерливі кентаври тебе затопчуть.
До Сашуні вона була ласкава. Він допомагав її Йосику з творами-роздумами і фонетичним розбором всяких довжелезних слів, та не тільки... Тьотя Ліда пам’ятала не такі вже давні часи, коли Мак-Естелл ще не був директором Космоцентру. Про нього тут тоді не знали, а керувала всім ненажерлива директорка Вороніна, Воронінша, Ворониха, ворог роду людського. Сашко її звалив. Як застарілий пам’ятник з постаменту. Через те він став Золотцем і Сонечком.  А зовсім не тому, що іноді схожий на дурне дівчисько зі своїми косами і чудернацькими шаленими очима. Або на  ельфа з таємничого лісу. Що майже одне й те ж.
Задерши носа, Сашунічка неквапом йде до місця священних  таїнств. В кухню. За ним слідкують з заздрістю і розумінням – заслужив. В кухні йому видають халат і садовлять у куточок, туди, де обідають і снідають самі кухарі. Несуть тарілку супу, тарілку галушок (він любить звичайні, з маслом), порцеляновий соусничок з домашньою сметаною... Це і є секретний інгредієнт номер один. Ліда Марківна додає в тісто неймовірно смачну домашню сметану, яку купляє вранці Дня галушок у сусідки. Та досі тримає живу, справжню корову Грушку. Інгредієнт номер два – набір трав – тьотя Ліда вирощує сама, вдома на підвіконні та городі. І то вже вправжній секретний секрет. Навіть для суперсенсора Алісова. Він не хоче знати той секрет. Приємно жити в світі, де не всі таємниці розгадані.
Він кладе галушки в суп, сметану туди ж, змішує, обережно куштує... відбувається політ понад хмарами без ніяких тобі новомодних антигравітаційних штук, і... і все. Нічого немає, самі тарілки і соусничок з ручкою-дельфінчиком. І Сашуня сидить, як кіт Степан, лікоть на столі, морда, тобто лице філософське і зверхнє. Помічник кухаря Деєчка ставить перед ним каву і кексик. Як котові Степану йому б могли поставити і келих червоного, але в кухні він дитя, школярик, непитуща версія себе. 
- Дякую вам, о, я вам такий вдячний! Дуже смачно, дуже. 
- От і умничок, от і розумничок, - примовляє тьотя Ліда. Для неї Сашуня – нещасна, замучена роботою дитина в стадії крайнього голодного виснаження. По контрасту з синочком Йосиком, який колись на фізкультурі між брусами застряг – ледь витягли. Наставили вузьких брусів, діти й застрягають. А Саш між тими  брусами можна запхати не менше трьох, а якщо постаратися – то й п’ятьох. 
- А туди, – Сашко показує нагору, де офіс генерального, - носили?
- Ой, Сонечко, ні, ви ж... пан директор пізно приїхав. Ми думали, вже не буде.
- Почекайте. - він виходить, щоб набрати Керрола. Той відповідає дуже швидко. – Агов, небожителю, що там на Олімпі?
Мак-Естелл невесело цокає.
- Перемовини зайшли в кут?
- Глухий та темний. – погоджується генеральний.
- А Марсія вдягнула напівпрозору шифонову сукню, білу з квітами сакури? Зробила з голови «чіочіосан»? 
-  Ні.
- Ось кого треба нацвьохкати рушником! Хто повинен створювати ніппонську атмосферу для замовників з ніппонської неоколонії, я чи твоя секретарка?  
Керрол веселішає.
- Сонечко, я б залюбки подивився на тебе в квітах сакури і чіочіосані.
- Та зараз. Чекайте, Макке Естеру-сан, висилаю приворотне зілля. Воно точно штовхне перемовини ближче до мети. Вас там скільки? 
- Четверо.
- Це з Марсією?
- Без.
- Угу. Зрозумів.
- А що у тебе, - Керрол робить паузу, мабуть, відходить подалі від клєнтів. – З Йолікі?
- Вона відчула, що я її вловив. І прокричала «ніа», разів п’ять. Не дарма це. І навряд чи вона мала на увазі водоспад. 
- Гадаєш, вона не на Землі, і намагається вказати місце? 
- Іншого варінту не бачу. Що мені робити?
- Нічого. Екрануйся і забудь. Далі я. Ще година перемовин, і я вільний. Займуся цією загадковою пані. 
Сашкові значно легше. Як гарно, що є Керрол.
- Я... я тобі справді дуже вдячний. – суп з галушками пішов на користь, Золотце переповнювала вдячність до людства і його окремих представників. 
- Я знаю. Тому поміркуй, як віддячити. Ну, шифон там... Квіти сакури... 
От же безсоромна людина! Аж щоці від телефону гаряче.  Хоча їхню розмову ніхто і не чув. 
Через п’ять хвилин в кухонному ліфті нагору їдуть супниця і горнята з підігрівом. В супниці – суп. Ароматний, як вірші про літо і сіножать мовою Держави. В горнятках – галушки. З часником, шкварками, сирні, сметанні. Хлібчик зерновий скибочками. Морожене салко прозорими пластівцями у мисочці на льоду. Запотілий графінчик біленької. І ще один графінчик, вкритий спокусливими крапельками води, а в ньому ж не вода – золотава яблунівка. Особлива номерградська. Сусідка тьоті Ліди не тільки корову тримає, а ще й вирощує цукровий бурячок. А в самої Ліди Марківни – сніговий кальвіль, як золото. І якщо трохи почаклувати, з’являються такі відьомські трунки, що ой. Та про це – тссс.  Тьотя Ліда поклялася на статуті Космоцентру і колдоговорі не продавати і не пригощати. Бо Космоцентр просто стане. Зупиниться, занепаде, зруйнується.
Але в особливих випадках у неї знаходився маленький графінчик. Чи два. Бо без саке все не таке. Ніпппонці, вас чекає рай. 
У Сашуні навіть думки не виникає, що йому,  біленькому, не завадило б біленької. Дитині (він син космоцентрівського полку) тут не наллють. Та й перерві кінець. Робота. Не менш солодка, ніж кексик, ніж яблунівка на кальвілі, ніж... О, зараз би Яринку – та в його думки. Начиталася б фанфіків. Все, стоп, тихо. Треба до лайнерів. Він вже відчуває їх, могутніх велетнів, які розтинають холодний безмежний простір... чекають на нього. Він потрібний їм. І має ще декуди завітати... про ворогів Космоцентру він не дарма вранці згадував. Ну й добре. 
Він йде з кухні через службовий вихід, і  вже тепер – точно до лайнерів. А куди потім... Видно буде. Всьому свій час і своє місце. А хтось втратить те й інше.
- Господи, дівчата, - Ліда Марківна виходить на сходи за Сашком. – Ну що воно там з’їло, те хлоп’я, три галушки, дві ложки юшки, а вигляд такий щасливий... наче на півроку вперед наївся і нічого кращого в житті не їв і не бачив. 
- А може, і не бачив, - помірковано відповідає колега Ліди Марківни, другий кухар Софія. У неї вже ноги гудуть, як завжди в галушковий день,  лице розпашіло від жару плити, і вона теж не проти вийти на ґаночок, на свіже повітря. Вони стоять вдвох і дивляться вслід Сашкові, який не йде – летить ледь не підстрибом, ніби земля його не притягує і не тримає. Ще трохи – і зірветься вгору, майне, тільки спогад лишиться. – Ми не знаємо, де він був до Космоцентру, ніхто не знає. Кажуть, там, де галушками не годують... Та і не хлопчик він – дорослий. Кажуть, йому за тридцять. Хоч на вигляд – підліток. Йому і лайнери дозволяють вести, як дорослому, і інспектором охранним взяли, і він там таке виробляє всім – ніхто ослухатися не сміє, не те, що проти піти, і не тому, що генерального бояться. Кажуть, хто з Сашком заїсться – тому добра не буде. Бо він чаклун і слова знає. І, кажуть, не тільки слова... 
- Та які ви всі: «Кажуть, кажуть»! – тьоті Ліді ці розмови неприємні. Сашко для всіх космоцентрівських стільки зробив, а вони невдячні. -   Самі й кажете, вам аби наклеп звести. «За трииидцять»! За сто тридцять!  Пішли, зараз друга хвиля прикотиться,  вони такі слова знають і таке зведуть, що нам добра не буде. 
Ліда Марківна чудово розуміє, що в заздрих і недобрих словах Соньки-пліткарки забагато правди. Сашко – невідомо хто і невідомо звідки. То знає простого, наївний, як річне маля, то жахливого не боїться – сміється і перемагає. Як Вороніншу. Байдуже на те. Тьотя Ліда буде захищати Сашу Алісова, запрошувати в кухню (він охоронний інспектор, має право доступу на всі об’єкти КЦ без винятку), піклуватися і частувати смаколиками. Бо поки він приходитиме, братиме її дарунки і дякуватиме, у неї не буде боліти спина після зміни, не крутитиме руки вночі, Йосик не згадуватиме про астму. Напевне, в Космоцентрі ще є такі, хто зрозумів, в чому найбільша цінність Золотця Сашіньки. Генеральний – перший, він це диво давно знає, вивчив добре і не зміг жити спокійно, поки не  забрав собі. Бо як ти від такого відмовишся? Та всі мовчать. Всі розумні мовчать. Базікають, насміхаються дурненькі, як Сонька. Їм же гірше.