1. Сон крізь сльози

Коли вас двоє, і ви обидва жайвори - це чудово. Коли вас двоє, і ви обидва сови - гуд гудейшен. Коли вас двоє, і один жайвір з жайворів, а другий то сова, то жайвір, то омелюх, то скажений дятел - це не так гарно, як бажалося б. 
Керролу подобаються слова «коли вас двоє», і подобається дивитися, як його маленький янгол спить. Таке тихе і гарнюне, сопе собі, війки біляві віяльцями і слинка на подушечку. Це воно вчора стрибало як несамовите до двох ночі під «Усі ми прагнемо любові», «А тепер усе інакше» та інші гарні, але забуті, трьохсотрічної давнини пісні... Керрол цього не знає, він був на званій вечері у столиці, повернувся – все тихо, ніч, Сонечко спочиває, один Місяць на небі чатує.
Тому він дивується, що сьогодні зранку Їхня Високість (і влучно ж назвали у тому чудильнику-гуртожитку) так довго спатоньки бажають. А Керрол бажає знати, що їм приготувати на сніданок. Бо він любить робити своєму Сонечку сніданок, все свіженьке і тепленьке -  щоб він їв і здоровий був, Сонечко дорогеньке, Заїнька маленький, Рибка золотенька, який він у мене... ну все, досить сюсів-мусів, лупитиме яєшню і оладки аж бігом. Десята ранку, скільки можна спати? Але ж  таке вже гарне. Тьфу-тьфу-тьфу. Аби не зурочити...  
Мабуть, Керрол старішав. Зробився прискіпливим, чутливим до дрібниць... забобонним. Бо коли маєш щось надзвичайно цінне, то і страшенно боїшся втратити, і подумки готуєшся до втрати, ніби це зменшить біль. І гризеш себе за це.  Ніякі «відпусти-повернеться» тут не допоможуть. До нього повернуться, звісно, але що, як знов через вісім років? А в нього немає стільки часу. Він хоче жити тут і зараз. Бути поряд, бути разом, бачити і чути. Загубити і втратити? Ні за що. Вже губив і втрачав, і не одноразово. Заради блага людства і Всесвіту, най їм усім гикнеться легенько. Досить. Тепер його час. І Золотця Сашуні, звісно. Але той спить. Спить і спить, бо у нього часу попереду – як у дурника фантиків. І навіть більше в тисячу разів.
Керрол заходить до спальні, тихенько, не дихаючи, дивиться на безжурне і розпашіле від старанної роботи – юного сну – обличчя, ледь не по самий ніс закопане в крохмальне простирадло. Сашко, як зазвичай, спить на животі, спить і мчить кудись, у хащі сновидінь, пригод, спогадів... Все йому не йметься, все бігом. Бліде, ніби мармурове, колінце теж визирає з-під простирадла, і Керрол ледь втримується, щоб не торкнутися. Потім дає собі дозвіл глибоко, стражденно зітхнути... і чекає: прокинувся чи ні? Вони обіцяли один одному: перший погляд вранці – твій. Хоч поряд, хоч на відстані, прокинувся – відеозв’язок, сонними очима блимнув, посміхнувся – все. День буде гарний. 
Та сьогодні це молочне порося хропе, як на рекорд йде, не добудишся. Ніби не знає, що що його партнер – не просто Льюїс Керрол Мак-Естелл, тезко по псевдоніму доктора Доджсона (екстравагантне ім’я йому дала матуся, в документах він так і є – Льюїс Керрол, але його всі, крім Сашка, звуть Луїсом, Карлом і навіть Кирилом), а ще й генеральний директор (і співвласник) доволі відомої і потрібної фірми вантажних перевезень. Люди Галактику освоюють? Освоюють. Туди-сюди літають-мандрують? Мандрують, аж гай шумить, і дай їм, Боже, здоров’я. Речі людям перевозити треба? Треба. Від зошита, голки і капців до шаф, житлових модулів і садових скель. От перебралася людина з однієї Туманності в іншу – як вона без улюбленої садової скелі на новому місці, га? Отож бо. Нові вантажні платформи себе самі не куплять, договори самі себе не підпишуть,  збори директорів самі себе не проведуть. А той впертюх спить собі і спить, як зачарований. Чи не захворів?
 Занепокоєний і зляканий, Керрол дзвонить економці, пані Лідії – та сьогодні вихідна, а вчора її племінниця, на правах другої жінки в домі, а також покоївки та кастелянки, приїздила пізно ввечері, думала, тихенько покладе нову білизну і поїде. А там – веселощі і музика думц-думц. Хто був? Нікого не було. Тобто, Олександр Порфірієвич були одні. Йому з самим собою ніколи не сумно. Притягнув батут в басейн і вигадав новий вид спорту. Він ще канат до трампліну прив’язав: з батута в воду, з води по канату вгору, на батут – і так по колу. І при цьому він горлав так«Усі ми прагнемо любові», що перекривав колонки. Дуже потужні. Лідіїна небога розвернулася, через плече поплювала, та так з комплектами постільного додому і поїхала. Вирішила, що краще вона за інших обставин завітає. При світлі дня, коли з панича демони вийдуть.
- Він хоч живий там? 
- Так, все гарно, дякую. 
По тону, яким пані Лідія прощалася, було зрозуміло, що у них з паном Мак-Естеллом діаметрально протилежне поняття про те, що є «гаразд». Байдуже. Він їй платить, не вона йому. 
 Керрол   розгублено блукає кімнатами, треба вже їхати, але чомусь тривожно. Він чекає. Трохи часу ще є. 
Цікаво, що то за стрибки і «думц-думц». Схоже на підготовку – та до чого? Любові він прагне, хто ж проти, але не на батуті з польотом у басейн.  
Заходить знов до спальні, сідає просто на килим біля ліжка і дивиться на свій дорогоцінний скарб. Пів центнера витівок, забаганок і сюрпризних моментів. І тотемна тварина в нього, мабуть, бабак. Або коала – той може дрихнути по двадцять і більше годин на добу. 
Керрол мимоволі посміхається, уявивши Сашка сумчастим. Зразу б напхав у свою сумку повно книжок про всяких ельфів-гоблінів, вершкових карамельок та пляшечок з міні-бару. Не втримавшись, чмихає вголос. 
Ну все, нарееееешті, Сонечко прокинулося і підводить голову – зараз буде та вранішня посмішка, заради якої віддаси багато, проте отримаєш завжди більше, бо то дарунок Чародія своїй людині, то Чари тіла. Підсвідомі, найсильніші і найчистіші, захисний амулет на весь день.  Зараз буде, зараз... Але немає. Сашуня прокидається в сльозах, як умитий, мовчки закутується в   халат по самий ніс і човгає смугастими капцями до ванної. Ото тобі всі посмішки. Навіть очей не підводить.
Керрол, звісно, засмучений,  дорікає собі: як не почув, не помітив? Мав би раніше розбудити і заспокоїти. Він розуміє, що то не пхикання заради маніпуляцій і не витівки через якусь дурницю. Це спражні  сльози. Сашко ніколи  не плаче свідомо. Тільки уві сні. Отже, сон. Розповість. Треба почекати.
Тепер уже Керролу неважливі договори, вантажні платформи і збори директорів. Він терпляче чекає на кухні. Сніданок ніхто не відміняв. Їхня Високість повертаються з кімнати емоційного розвантаження ретельно вмиті, зачесані, як школярка на перше вересня, тільки без бантів, сідають навпроти і так вдивляються в яєшню, ніби яєшня – то безодня. Потім шмигають носом, проколюють яєшні одне око і тицяють хлібом у витікаючий жовток. Мовчки.
- Сашунь.
- А?
- Ти не хочеш?..
Звісно, він хоче, але для цього треба заспокоїтися і зрозуміти, що той жах не повернеться, а йому важко – сон не відпускає. Чи не сон? Що то було?
У бідного чужинчика трусяться руки, трусяться губи, ніби ось-ось знов заплаче, та й усе тіло струшує, як від холоду, а в кухні ж тепленько. Поряд на столі – кухлик з молочним чаєм, він обхоплює його долонями, не знімаючи зі столу, потім тре зігрітими руки коліна. Дивиться на Керрола сумними і винуватими очима.
-    Мені здалося, я втратив дитину.
- Маленький, Сонечко, досить так жартувати... Ми вже обговорювали це. Не картай себе. Якби ти чи я хотіли дитину, ми б жили з тими, хто народить дитину, це ж оч...
Сашко змучено стогне і кладе голову на стільницю. Йому дістався трохи занудний, але такий зворушливий екземпляр людини. Стільниця приємно холодна. Тільки що  він мерз – а вже кинуло у жар. Керрол жаліє його, а йому не треба жалю. Йому потрібно розуміння. 
- Будь ласка. Або ти мене слухаєш, або забуваємо про це і їдемо по роботах. Лайнери самі себе не просенсорять і вороги Космоцентру самі себе за прохідну не повикидають, аби ви знали. Я вже не кажу про збори, договори, платформи... – о, як же він зчитує думки, малий негідник. Усміхається, косує хитрючими очима. Грається. Він завжди радий погратися.
- Я тебе вислухаю.
- Тоді неси спиртне. В нас є шоколадка? У мене стреса. 
- Після «спиртне» ти викинеш за прохідну не лише ворогів, а й мене.
- Ти керівництво, тебе я залишу.