7. Друзі і новини

Запросити друзів – то була гарна пропозиція. Гриць скучив за ними. Три тижні ж пройшло. Але приїхати зголосилися лише Чижко і Лакрець, вічна пара нерозлучних друзяк. Більшість хлопців поїхали до сімей. Бо у  кого не було батьків (в Космошколу охоче брали сиріт, у них слабший психологічний зв’язок з Землею), то були тітки-дядьки, бабусі-дідусі. Декого звабив літній табір відпочинку просто під Номерградом, на річці Номерці. 
Чижко і Лакрець з’їздили з маман і папан на море і тепер нудилися в прожареному сонцем липня місті, дихаючи пахощами розпеченого асфальту і звалища відходів взуттєвої фабрики (Чижко жив на околиці, нещодавно їх порадували таким сусідством) та кухні-доставки (це вже Лакрецю пощастило). Вірнії друзяки іноді заводили не жартівливу суперечку, що гірше тхне. Взагалі-то лідерство було за звалищем, але в дні екзотичних страв кухня давала джосу всьому району. 
Тому в Паліївку явилися Жора з Вітьком. І просто в той же вечір на танцях у клубі потрясли паліївських дівчат своїми однаковими чубами в дрібну хвильку і розповідями про майбутні космічні пригоди. А більше вони вже нічим ніде не трясли, бо паліївські хлопці не любили, коли їхнім дівчатам приблудні незнайомці вливають отруту у вуха. І якась Килинка замість працювати у корівнику і обручитися з місцевим Оверком візьме та й рвоне у ті незнані світи, шукай потім, рятуй. Безлад.
Проте, купатися, рибалити і засмагати гостям з райцентру ніхто не забороняв, і  вони віддалися простим радощам життя на повну. А оладки і пироги з яблуками бабусі Юлі? Та заради них одних варто було їхати в Паліївку!
А прогулянка на конях – вони ж величезні і розумні, наче... наче неземні якісь створіння, наче знають все і розуміють, а чомусь мовчать і зітхають. Несешся на ньому і думаєш: а чи не образиться зараз, не скине? А потім вони йдуть пастися, і розмовляють між собою, сміються, пирхають. 
Керує тваринним світом господарства Кабанця зоотехнік Барсік, повне ім’я Барс Віталійович. У нього три помічники-конюхи. Конюх показує хлопцям, як правильно звільнити коня від сідла, збруї, як обтирати чистим ганчір’ям. Розповідає, що кінь має їсти, пити і коли, і як, що йому треба обов’язково лежати чи стояти біля інших коней. 
- Вони не можуть нормально жити, якщо не бачать інших коней. Їм потрібно торкатися один одного головами, тулубами. – каже конюх. - Але якщо неможливо, то хоча б бачити. 
Зоотехнік Барсік у відчиненому вікні своєї контори сидить за столом і рахує. Йому потрібно підбити всі рахунки, звести докупи гори паперів, бо тварини і їдять, і п’ють, і хворіють. Він мне і кидає якийсь папірець, нервово стукає себе по лобі олівцем. 
Гриць чув, як бабуся казала дідові: Барсіка кинула жінка. Повіялася в нові світи кращого життя шукати. Залишила йому двох дітей. Принаймі, Барсіку є на кого дивитися і кого торкатися, є про кого піклуватися, він не один. 
Повернулися до хати – там бій. Бабця з дідом полюбили симулятор, самі вже навчилися вмикати і влаштовують бої. Коли Чижко і Лакрець побачили їх у шоломах і рукавицях, і баба Юля в той момент якраз лупила діда невидимим вогняним мечем, вони дуже веселилися. 
Потім, звичайно, допит: де,  як, звідки. Дорога ж річ. Гриць дуже порадів, що заховав листа і розписку від сусіда Саші. Але бабця так хвалила «того Олександра, ну золота ж дитина, беріть з нього приклад, хлопці», що Вітько і Жорка неввічливо вибігли з хати прогикатися. Ой, золота дитина, такий молодець той Олександр, обов’язково треба приклад брати.
А Грицько, як дурний, думав про гуманоїда Сашу, що може справді, запросить би і його, подивився б на коней, на річку. Що б він зробив, сказав? Він же не зовсім дикий. Навіть навпаки. Одягаться вміє, про гроші і системи симуляції знає, де він зараз? В готелі досі?  Чи може жити один, без доторків, щоб не бачити нікого? Чомусь Григорію Леонідовичу зовсім невесело, і слово «бачив» бринить в усі, як комашня. 
Я його десь бачив. Бачив його. Точно. Але не такого. Іншого. 
Значить, хлопцям все відомо, він може не ховатися і питати в лоба:
- Ну, і що там він, сусіда мій?
- Ти не знаєш?
- Як? Ти - не знаєш? Ні, чув, він нічого не зна!!!
Хлопці кричали так. що аж бабця Юля вибігла на ганок.
А звідки Грицькові знати? У Петри практика до 25 липня, йому ніхто не пише, не дзвонить. Він не так щоб популярний і не так щоб хотів спілкуватися.
- Уф! – каже Вітько.
- Ооо! – каже Жорка.
Нарешті в них є справжні новини. Масштабні. Новиняки!
Вони починають розповідати, коли по черзі, коли вдвох. Гриша Дев’ятірко мовчить і думає: оце сусіда Бог дав. Бомба-граната. ФАУ-222.
Ну, як коротко: Саша знайшов майстрів і робить ремонт в 317 плюс в душовій біля неї. Там грім-вураган, цунамі і перемінна хмарність. Машинами вивозять сміття, бите цеглиння і всяку гидь, завозять новеньке все, гарненьке, він просив не казать, щоб був Григорію Леонідовичу сюрприз. 
- Він? Ви що, з ним розмовляєте?
- Звичайно.
Виявляється, хлопці реготали не тому, що Саша Алісов – асоціальний елемент, горе-біда Космошколи і гуртожитка. А зовсім навпаки. Свій хлоп, хоч і гуманоїд. 
По-перше, він кухню поганяв.
- В сенсі?
- Зайшов, купив оте всесвітнє зло, що наші називають борщем, кашу пшоняну дубову і котлету зелену, позливав і поскладав все у якісь мегакруті баночки з підсвіткою, наліпив пломби і сказав в телефон, що зробив забори зразків страв при свідках, такий час, таке місце. І як добровільний внештатний помічник Концерну «Опіка» по боротьбі зі злочинами проти дитинства несе їх на експертизу: жири, білки, вуглеводи, харчова цінність, художнє оформлення.
- Кажуть, голос у нього був, як у привида – шепіт такий моторошний. Кухар Нінка зразу заверещала «звільняюся», дві інші плакали. Двох кухарів змінили. Тепер у нас каша розсипчаста, з маслом, у борщ і суп порційно м’ясо кладуть. У кожну тарілку. І нова роздатчиця тьотя Дуся така гарна. – Чижик аж примружився. – Знає, що я суп з макаронами люблю, пів черпака добавки доливає.
- А котлети – о! – як моя долоня! – радісно закінчив історію Лакрець. Ніби в котлетах – сенс життя.
- Ви що, негідники-опецьки, і на канікулах їсти ходите в їдальню?
- Так а нам талони всім видали на харчування... теє, додаткове. За весь минулий рік. Багато. - перезирнулися хлопці. - Виявляється, нам талони повинні були давати на харчування, а друкарня не надіслала вчасно, потім забулися... Твої тебе в кімнаті чекають.
- Друкарня не надіслала... Яснооо... Це все?
Де там. То був початок. Саша Алісов давав джосу - куди тій кухні-доставці «Веселий помідорчик».
- Що перше казать, про брючки в клітинку чи про лайно та вужа?
-Ну... ну, давайте про брючки. – Григорій аж розгубився від такого розмаїття справ і захоплень Саші Алісова. 
- Ооо... – по замріяних голосах приятелів Гриць зрозумів, що предмет їхньої бесіди умів добирати не лише худі з чоботами.