5. Паліївка

Ввечері наступного дня він вже їхав приміським «Номерград – Паліївка» у милі серцю та очам краї. Де бабуся символічно лупила лозиною за подраті нові джинси - так собака ж напав, хто знав, що він так зреагує неадекватно на спробу причепитися, щоб покататися на скейті, гей-гей, неси мене, кудлатий олень! Де ходив по городі у дідовому картузі, смокчучи гарбузову ручку, і уявляв, що Шерлок Голмс з люлькою, а до опудала в бабиному квітчастому халаті  звертався «Ватсон». Де були перші друзі, перші ігри, перші бійки і поцілунки – все справжнє перше, а не як у дитбудинку, таке прилизане, помите з хлоркою, чисте. Холодне і неживе... Як природа Лієзми. Як Саша Алісов? 
Ну от, тепер   іншопланетний сусіда ввійшов в його життя і думки, а він того хлопа і не бачив, і не чув  як слід. Правда, переписка була нормальна. Але де гарантія, що то він писав? І що він взагалі хлоп? От не було проблем...
Автобус трусило і підкидало так, що Гриць не на жарт запереживав за свою суперкруту симуляторну техніку. Вона-то в пенопласті, укушкана, але паліївські дороги – то щось надвичайне. Це ж тільки подумати, люди крізь кротовини літають без проблем, а за півсотні кілометрів доїхати – душу треба витрусити. 
Народу в автобусі було мало: тітка з гусаком і торбою, дві дівчини, на вигляд вчительки чи виховательки після інституту, троє хлопчаків років десяти. От кому «гуци-гуци» на яминах було в радість. Реготали на весь салон. Один все на Гришка поглядав. 
Почалася власне Паліївка, спершу селекційна станція, фермерське господарство Кабанця, корівник, міст і річка, потім головна вулиця, кафе «Оленятко», крамниці і ятки в рядок – ринок. Тітка з гусаком вийшла на початку базару, хлопці вставали в центрі, біля управління. Високий, з ластовинням і рудими очима, озирнувся.
- Ти Грегор?
- Ну?
- А я Стаса брат. Ми думали, ти ще не вийшов.
Велика вам дяка. Ви б мене на все життя ладні там лишити. Гриць мимоволі почервонів, хоч і не був схольний до рум’янців. Звузив очі, злість зашкалювала - аж зуби рипнули. Стаса брат. Отого «не забудемо, не кинемо». А сам... 
Він тричі підмічав, що по його речах нишпорять, знаходив і травку, і ніж. Підставити хотіли. Думали, він їм мститиметься. А вони для нього – бур’ян. Він і так, дурень, взяв на себе їхню вину, «брати по крові ж». Стасу загрожував реальний строк. Він був старший на два роки і сильно п’яний тоді. Забіг у відкриті двері кафе, схопив дороге бухло, прибиральниця заверещала - чисто тобі давногрецька сирена при наближенні Одисея... І він її штовхнув, вона впала і руку вивихнула. А на суді на Грицька вказала. Чому? 
Чому Стас сунув йому ті пляшки, чому він їх  не кинув і не відпирався? Були ж свідки поряд. «Будь другом, брат, сам розумієш». Знав же, що добром не обернеться. Поліція швидко примчала, Гриць з пляшками «Хенесі» мав вигляд комічний і пришелепкуватий. Останньому з Могікан коньячку закортіло. Стас з Ромкою давилися реготом у кущах. Проте, злочин є злочин, а поліції потрібно що? Розкриваємість. А в них із Стасом були і зріст однаковий, і однакові куртки. В одному магазині брали. Ну і от.
Баба Юля місяць в лікарні лежала. Вийшла – і до нього. Він плакав. Наче дитя мале. Перший і останній раз. І їй пообіцяв: перший і останній раз. Співав у тому клятому хорі так, що і янголи б позаздрили, шив бісові роби, малював плакати на всі свята і визначні дні. Вчився – дим з вух. Вийшов. Вільний. Все. А Стаса ще стріне. Він теж «Стаса брат».
Стас не хотів, щоб він скоро вийшов.  А він зміг. До речі, а Стас де? Йому дев’ятнадцять, і про нього Гришко два роки не чув. Гарно, як відстане. Але треба обережно. Проблем вже стачило.
Дівчата в легеньких платтях і пухнастих браслетиках-звірятках виходили біля школи. Правда, мабуть, вчительки. З цікавістю подивилися на суворого юнака з колоритним індіанським обличчям. Гриць ще й форму літню космошкільну вдягнув – нехай баба Юля порадіє. Вона ним так пишалася, ніби він у тій Космошколі директором працював. От тільки значка второкурсника не було. Що ж, першокурсником теж непогано бути. Особливо коли у тебе попереду – місяць волі, канікул, купання і бабиних млинців з сметаною і варенням.
І - хтоб міг подумати – пан Гриць-старший і пані Юля вже чекали його на зупинці Хатки, останній зупинці Паліївки, маленькому майданчику з автоматами води і печива, де автобус з передсмертними стогонами розвернувся і встав відпочивати. Йому ще назад їхати, в Номерград. Не жарти вам. 
Слова «дід» і «бабця» не дуже личили Дев’яткіним грендам. Дідо з бабою все свідоме життя займалися туризмом і танцями, і зараз мали вигляд ну максимум на п’ятдесят. Діду Грині вже стільки було, коли єдиний онук народився і на його честь був названий, а бабця Юля його на шість років молодша. 
Коли онучок вийшов і почав вигружати з черева автобуса багаж, наче вирішив відкрити у Паліївці другий універмаг, бабця Юля захвилювалася. 
- Григорій, це що? Де ти це взяв?
- Подарунки, баб Юль. Можу я вам хоч іноді привезти щось нормальне в подарунок? Делікатеси всякі... ковдра ота, з підігрівом – ти ж хотіла. Трохи речей. І ... обладнання для занять. В ньому навчальні тренувальні програми. Я ж навігатором буду. 
- Правильно! – гукнув дід, що носив речі до мототаратайки. – Був би зоотехником – дали б йому корову. А так він навігатор. Улька, не терзай хлопа, він їсти хоче, його розтрясло. Їдьмо додому скоріше!
Гришко аж поїжачився під бабчиним пронизливим поглядом.
- Ось. Мені з сусідом по кімнаті видали, він поїхав поки – мені залишив. Чесно, навіть комп’ютер. Нова програма така. Дружби з іншопланетянами. Дуже важлива і корисна. 
Гриць ніби й брехав, а ніби й ні. Бабця пограла бровами, уважно прочитала гуманоїдну розписку і лист. Дід, зневажливо, але майже нечутно гмикнувши «от, жінки», заліз в таратайку і смоктав льодяник. Від цигарок відволікався.
- Гарний хлопчик цей Олександр, ввічливий, маму любить, латину знає. Бачиш, тебе Григорієм Леонідовичем кличе. Не знає тільки, який ти йолоп. 
- Баааа...
- І все по честі написав: душові у вас страшні, стінка вся в кімнаті поцвіла, за туалети взагалі мовчу. Жах. За що держава гроші вашим отим переводить? Нікому зайнятися... Ось я поїду!
- Баааа...
- О, а чого це він в отелі буде жити, що сталося?
- Та... в нас ... батарея лопнула...
- Влітку?
- Ага.
- Немає в вас ладу і не буде ніколи. А про носик то що?
- Та ми в чайника відламали...
- А про печеру?
- Ба, ну жартуємо ми так, типу первісні люди, ну поїхали вже!
- Я зараз вас тут кину! – гримнув дід.
Баба Юля ще раз прискіпливо обдивилася обидва аркуші – лист і розписку.
- Подобається мені цей Олександр. Культурну людину зразу видно. Бач, пише: бажаю гарно відпочити. А почерк який! Відмінник! Дружи з ним, Грицько, хоч наберешся розуму. 
«Це точно», - кисло подумав Гриць. Він справді заморився від трясіння і задухи, хотілося холодного молочка і оладок.
Дід завів таратайку і зробив вигляд, що від’їжджає. 
- От ви ж нетерплячі, - сварилася бабуся. Після випадку з кафе вона зробилася ляклива і підозріла, намагалася все контролювати. Гришко не психував – сам винен. – А цей Саша, бачите, молодець який, навіть розписку з телефоном залишив. Буде дільничний сікатись – нехай подзвонить і дізнається, які у нашого Гриця культурні друзі.
Номер телефона? Гриць кинувся до розписки. Так, він якось не помітив. Не просто номер – з кодом галактичного виклику, не тільки з Землі дзвонити можна. «SEL-11» початок. Що ж це за планета чи пересадкова, що починається з Сел?
- Бідний хлопець, - бурчав дід, - ти його замордувала своїми допитами. Он, аж розмовляти перестав. Зблід весь. Лізь наперед, тезко, обніми діда. А бабцю твою ми швидко перевиховаємо. У нас для допитів дільничний Бирбиренко є. Досить його.
Гарно їхати з дідусем на старенькому вантажному моторолері – вітер в обличчя, і від поля пахне медом, бо гречку посіяли. Гречку везуть в даль-світи, попит там на гречану кашу і висівки. Бабця Юля порилася в пакетах з подарунками, знайшла коробку з новим айфоном, вся засвітилася, радіє. Чисто дитина. Але суворо:
- Гриць! Ти де гроші взяв?
- Баб Юль, у мене стипендія гарна, маю можливість. Головне: маю бажання.
- Ти б не витрачався так.
- Улька, мовчи. Дай хлопцю жити.
Він жив. Він зовсім небагато взяв з тих гуманоїдських, якщо рахувати у відсотках від загальної суми. І збирався віддати. Такий собі... фонд взаємодопомоги. А йому зараз дуже треба. Що поробиш, коли на цій закинутій людьми Землі штурмани Грицьки Дев’ятірки не дуже цінуються, а ш... штурмани Саші Алісови – на вагу діамантів.