4. Переписка, подарунки, прийнято

Туди-сюди, те та се, п’яте-десяте, словом, поки Гриць уладнав з практикою, новою групою (Петра там точно буде, ура!) і сходив з хлопцями на обід, потім в бібліотеку, де були безкоштовні ноути для учнів і мережа, купив додому собі та чудіку іншопланетному вечерю, йогурту та бубликів, вже повернуло на шосту вечора.
Ключі від кімнаті були на посту вахтерші. Значить, в триста сімнадцятій пусто. Чомусь аж... Дев’ятка спіймав себе на думці, що йому хотілося б, аби новенький був вдома, роздивитися його, розговорити. Він аж злився на себе. Потрібен йому цей... збоченець... Хоча і несхожий наче, але на біса, йому взагалі не потрібен ніхто. Крім Петри, звісно. Петроніла його, Петрулечка. Що ж, підемо вечеряти до неї, вона оладок напече, хоча бублики ж є, і від куриці добрий шмат лишився. Тільки треба глянути, чи все в кімнаті в порядку. Знаємо ми цих ПВЦ, війки віяльцем, а гроші з тумбочки, хоч і під замком, уведуть.
В кімнаті було ніби все так, а ніби інакше. Пахло травою, свіжою, коли тільки-но скосять, ледь чутно і легко, а ще ваніллю і молочними ірисками. Так пахло від ПВЦ Олександра (твою маму, воно ще й Порфирийович!), його одягу, навіть від шкарпеток, коли Грицько його роззував. Містер Дев’ятірко не мав звичаю обнюхувати пацанів, тим більше їхні ноги, але він знав чітко: якщо хлоп після подорожі знімає чоботи, і його шкарпетки не тхнуть, то не хлоп, а біоробот. Є що пред’явити Ганнусі. 
З роботами він співмешкати не збирався. Андроїд – читай «непередбачувана поведінка, надшвидка реакція, дика сила». Про те, що новачок  андроїд, свідчила й незвичайно чиста, без волосся, шкіра рук і обличчя. Йому ж не може бути менше шістнадцяти? То де? І ніяких родимих плям чи прищів, навіть пори непомітні. Підсунули пластикову цяцьку, експериментатори хрінові, думали, відбудуться виховними годинами. 
А Воронінши бач, щось відчули, не хотіли його приймати. Проте, поводилися не як з роботом. Робота б ухопили з руками й ногами гарувати в три зміни. А яким голосом він сказав «міль пардон»... Наче ті японські рокери, що нарядяться принцескою в мереживках, а там і кадик з кулачище, і бас-профундо. Нічого не зрозуміло. Був би мод чи андрогіноїд – пищав би, як миша. Хз, в цілому. 
Це бісило. Невизначеність, загадковість, неспівпадіння. Наче його хтось використовував, дурив. Гриць ввімкнув нижнє світло і ляпнувся взутий на ліжко. Якби роззувся – точно б не почув ще один запах в кімнаті. Його шкарпетки ваніліном не духмянили.
Полежав, принюхуючися. Запах був знайомий. Дуже. Приємний. Не аромат, звичайний запах звичайних речей. Ні, не зовсім звичайний, але дууууже приємний. Запах нового картону. Картонної упаковки. Подарунку, посилки. Що за чортівня?
Він ще трохи полежав, розмірковуючи і відпочиваючи, бо ноги гули. Згадав, що хотів перевірити тумбочку. Перевірив. Гроші були під замком, на місті, все в порядку. Ліг.
А бий його левові лапи! Згадав. Такий запах був не тільки у нового картону. Ще у пластику... Запах нового... він не вірив, підскочив до столу. На столі стояв новий лептоп в яскраво розмальованій коробці. Або коробка від лептопа.
Зверху лежала записка. Звісно, від сусіда. І не якесь там коротке беззмістовне «дякую» - справжній розлогий лист на гарному папері з осінніми пейзажиками по кутках. Гриць відчув себе ледь не графом, який отримав послання від князя з сусіднього маєтку. Коробку з ноутом відкривати він не поспішав – скоріше, то був розіграш когось із хлопців-друзяк, що знали про новачка в триста сімнадцятій. Це мозок намагався втримати його в рамках реальної дійсності. Але ж запах дротів, отого всього приємного айтішного начиння, що супроводжує ноутбуки – він не обманював. Та Григорій Дев’ятірко – не якийсь пацан-першокласник, що вірить у святих Миколаїв серед літа. 
Він нахилився поближче до настільної лампи і до листа.
Знову бісиво. Гуманоїд Олександр писав державною мовою, письмовими (майже) літерами. Бо всі вони в словах стояли окремо, як ієрогліфи чи інші знаки східного письма. Наче всі його триста прописів, необхідні в початковій школі, були не в лінійку, а в клітинку, і в кожній потрібно або ставити літеру, або робити пробіл. Ой, робот. Точно пластик підсунули. Букви однакової висоти, крючечки і петельки в них загнуті аж занадто красиво, і рядки не по-людськи рівні, хоча папір нелінований... Гриць розумів, що це початок параної, та вдіяти нічого не міг. Його все бісило і викликало підозри. Все.
Що ж буде, коли він візьметься за текст листа цієї бісячої істоти?
«Шановний Григорій Леонідович. (Підлабузник).
Ще раз дякую Вам за гостинність та турботу (я у тебе просто рюкзак забрав, шузи зняв і  і пледом вкрив, а можна подумати, сім діб над ліжком очей не змикав, так піклувався).
Я був у кімнатах, які ви іменуєте туалетними і душовими (Кому це цікаво, га? Ще напиши, що ти там робив, збоченцю полімерний). Так жити не можна. Я це зміню. Добре, що Ви будете відсутні два місяці. Гадаю, мені вистачить часу. (На щооо? Агов, Ганно Іванівно, тут змовою тхне на весь чудильник!)
Бажаю Вам гарно відпочити у бабусі з дідусем, а також плідної цікавої практики. (Звідки ти про мене такий освідомлений, штучна істото?) Щоб Ви з користю та різноманітністю використовували вільний час, надаю Вам у безстрокове та безоплатне користування систему відтворення віртуальної реальності VRS-341/8. Вона не надто нова і обмежена в можливостях, але кращої швидко знайти не вдалося. Пробачте. 
Якщо у Вас виникнуть питання особисто до мене, пошта - greencrazyfrog...
За мене не турбуйтеся, я зніму номер у готелі. Обіцяю, з носіком все буде надчудово. Куратор в курсі справ. (Куратор багато чого бачив).
Віддано Ваш матусина ляля Олександр Порфирийович Алісов, індекс вісім печера дев’ятнадцять. (Ох же і язва). 
P. S. За гроші не теж турбуйтеся. Я не тільки зберіг, а й примножив. Еt reddam eis centuplum. (Тут не зрозуміло).
Їжа в холодильнику, холодильник у кімнаті 415. (Це кімната Петри). Нареченій привіт (Звідки ти, шмаркля, знаєш мою наречену?)». 
І розписка про надання у безоплатне вільне користування системи VRS-341/8. Сучий іншопланетяшка. Обіграв і знищив. Це було... занадто навіть для суворого Грицька.
На ідеально рівно застеленому ліжку Саші Алісова лежали два шоломи і дві пари рукавичок доповненої реальності. В напівпрозорому пакуванні, з крутими картинками, від одного погляду на які хотілося терти і терти очі. Не буває так. З ним – точно. 
Грицько потрусив головою, потер лоба, поляпав себе по щоках. зробив весь комплекс заходів, необхідних у разі стрімкого божевілля та галюцинацій. Ані папери, ані шоломи з рукавицями не зникали.
В коробці на столі виявився ноутбук, новий, досить потужний. Очманіти... А гроші? Що той навіжений писав про гроші? Що нам скаже пошук на новому компі?... Сторицею?
Всі купюри, охайно складені Грицьком у шухлядку тумбочки, були замінені на інші, в сто разів більші номіналом. І складені не менш охайно, в тому ж порядку. Таким чином, Григорій Дев’ятірко несподівано став власником не чотириста тридцяти трьох карбованів, а сорока трьох тисяч трьохсот. Що відбувається? Чортівня якась.
Він почувався Алісою, яка замість кролячої нори свистонула в жерло діючого вулкану. Аліса, Алісов... Що ця ляля собі дозволяє? Мерзотник, як посмів...
Гриць ухопив мобільний і швиденько настучав гуманоїду Саші листа на почту. Висловів він не фільтрував.
«чуєш ти, мільйонер з трущоб думаєш, як тобі мільйонери справжні башляють за носік та інше, ти маєш право над нами знущатися? жебраками нас вважаєш? забери свої бабки і дарунки і ніколи не смій так зі мною розмовляти і поводитися. я і моя наречена не бідні родичі».
І відправив. Думав, відповіді не буде. Та за шість хвилин прилетіло «Пробачте», ще через пару «Пробачте, будь ласка». Якщо цей вилупок іншопланетний зібрався тролити нанизуванням слів на речення у стилі Ганнусі, Грегор міг би знайти, в якому він готелі – в Номерграді їх два,  і повчити ввічливому спілкуванню. Та ще через п'ять хвилин з’явилося цілком нормальне, людяне звернення.
«Вибачте, справді, вибачте мені, я, напевне, взяв неправильний тон. Через те, що... вам теж трохи ніяково, правда? Але якщо вже нам прийдеться жити поряд, треба знаходити спільну мову».
Це був ніби інший хтось. Чи роботу нову програму вставили? Куди?
Спільну мову... Мир-дружба? А спілкуватися він вмів. Напрочуд гарне володіння мовою для в’язня таборів з неймовірно віддаленої від Землі Лієзми. Навіть коми всі на місцях. Принаймі, Гриць помилок не бачив.
«Стосовно речей – то не подарунки. То вдячність за те, як ви мене прийняли і сприйняли. Я вам щиро вдячний. Мені сказали, система корисна для тих, хто вчиться на штурмана». 
Святі джойстики, його що, собаками травили, на кризі спати вкладали, що він такий вдячний за чистий дріб’язок? А SVR дійсно корисна, в ній зашито стільки всього... є моделі багатьох платформ і лайнерів, навіть декілька типів планет, з тераформовашками по 4 тип включно. Дріб вісім – не таке вже старе лайно, нормальна річ. Але ж дорога... Дев’ятці було неприємно думати, звідки ті гроші.
«Система входить в набір, наданий «Опікою» для учнів тих закладів, що пов’язані з космопрофесіями. Це просто учнівське обладнання, і я ним з вами просто ділюся :)».
Цей малий клоп чи думки читає? І яка «Опіка» щедра дама, що ж він їм такого гарного наспівав? Чи зробив? Глянути б, що ще входить в набір. 
Ой, були ж якісь новини, і навіть фото... Грицько наче бачив цього пацана... в іншому антуражі, як кажуть. З дуже важливими подіями пов’язаний цей Саша Алісов. Того і дозволили йому на Землі оселитися. А чому в Номерграді? Де він був два роки після Лієзми? І опіки на зап’ястку... 
- Я точно, точно його бачив...  – шепотів Грицько, відкриваючи нового листа. Але чорні окуляри, капюшон збивали з толку. Нічого, буде час познайомитися ближче.
«За гроші давайте більше не згадувати. У Вас є потреба в них – у мене є можливість поділитись. Це чисті гроші. (бісів ПВЦ все до крапельки знав). Мій заробіток за працю на Лієзмі. Ми вийшли до моря. Ми звільнилися. Ми все зробили правильно. Щодо змін – просто приберіть усі свої речі до кімнати знайомих на літо. Або дозвольте мені це зробити. Повірте, Ви не пожалкуєте. Дякую. Вибачте, мені треба йти».
«Зрозуміло, прийнято, дозволяю. Але не думай, що ти мене підкупив», - написав Гриць у відповідь. І знову - смайлик-усмішка. :) Їм там треба йти у їхньому готелі, але їм весело. В чудильнику вони жити не можуть, туалет їм не такий, бачте. Мабуть, на Лієзмі були платінові унітази і велюровий папір. 
Грицько б іще побухтів, але зайнявся дослідженням і освоєнням ноуту. Крутезний, що не кажи. Хлопці не повірять і повмирають з недовіри і заздрості. Просто насмерть повмирають, прийдеться набирати дві нові групи. А він що? Йому «Опіка» видала за нагляд і допомогу ПВЦ. Все законно. На його погляд.
Шолом – то просто вураган. Налаштував на Лієзму – цікаво, як жив той Саша в колонії – видало не дуже чіткі і віддалені картини, знайомі по фото. Наче неживе все, і метелики як пластмасові, пласкі. Наблизити, щоб краще роздивитися, не дає. На місці колонії – розмиті плями. 
Псіханув (привіт, параноє) і перейшов на альпійські луки. Тут – життя. В кожній стеблині, конику чи бабці. Цікава річ, той шолом, навіть на дно океану можна опуститися. Чужинець Алісов чи не чужинець – в речах розбирався добре. Залік йому. 
Після восьми вечора Петра повернулася зі свого художнього факультативу і погукала їсти борщ і вареники з м’ясом. З м’ясом! Не з картоплею чи капустою, як зазвичай. Наче і тут повіяло пахощами свіжескошених трав і фраз латиною Саші Алісова. Гришко не став заводити розбірки, ще буде час. Вареники були добрезні. 
І все не полишала думка: не тільки він потурбувався про те двоноге в окулярах на пів пики. Йому зробили те ж саме навзаєм, нічого про нього не знаючи. Просто тому... Та біс його знає, чому. Але то було приємн