3. Море хвилюється два. Як Гриша вдруге побачив Сашу

На столі, крім цукерок, були ще хлібці (хтось фігуру береже?), половинка курочки гриль (а цей чужинець не дурень, знає, що до чого), жовті помідорки і полуниця в прозорому кошичку. Цілком справедливе і правильне рішення – підгодовувати його, виснаженого екзаменами, -вирішив Гриша, сів і гарно поснідав. Потім чайком з милими серцю цукерками запив і пішов до Космоцентру. Тобто, тоді ще то було не КЦ, а агенство з вантажних перевезень «Зоря Номерграду». Записатися на практику на серпень. Липень він мав відпочити у бабці в селі.
Тоді, тоді... Тоді замість височенних корпусів та зависаючих  в небі островів, наче в грі про всяких ельфів-дварфів, вся номерградська зоряна контора вміщалася в двох занапащених до сорому і ганьби на все місто облізлих будівлях з немитими вікнами і риплячими сходами, дверима і підлогою. Ніби то був один розтягнутий у просторі організм, і йому боліло від кожного дотику, кроку і подиху вітру. І він стогнав.
Біля відділу «зв’язків з партнерами» стояли і сиділи на розхитаних стільцях п’ятеро чи шестеро Грицевих однокашників, яким теж потрібно було влаштуватися на практику, та двоє дядьків. Вони, скоріш за все, прийшли шукати роботу. Але, роздивившись навколо, не могли не задатися думкою: «Якщо в них така контора, то які в них зорельоти?» - і результат цих думок чітко проступав на обличчі у вигляді розпачу та журби. Одна справа – вести роздовбану фуру по землі, дихаючи повітрям без обмежень. Інша – летіти в тремтячій байді серед вакууму, і не знати, чи витримають балони з киснем, чи зроблять «тудум» або просто «пффф» і ти лишишся серед байдужої пустки в бляшанці, де навіть дихати нічим.
Грицька і його товаришів це не лякало. Романтика зоряних мандрів перемагала всі розумні аргументи. Тим більш, роботи на Землі для них не було. Хіба надважка і убивча в якихось копальнях або злочини проти моралі. Та перші загрожували скороченням життя і смертю в муках, а останні розібрали чужинські Олександри з віями-павутинням і ляльковими носами. Залишалася навігація і технічне обслуговування транспортних платформ. Далеко «Зоря Номерграду» не літала: Марс, Місяць. Сатурн – то вже суперзамовлення. Для забутого Бозею міста-якого-немає.
В кабінеті «зв’язків з партнерами» було галасливо. 
- Хтось там з кимось надто пристрасно зв’язується, - пробурмотів Гриць без усякої поганої думки.
- Та хто ж і з ким же... – якось розмито відповів Колько Джус, випускник. Він прийшов влаштовуватися на роботу, а його теж направили у відділ зв’язків замість відділу кадрів. – Новачка на роботу приймають. З самої штаб-квартири Концерну «Опіка» амбасадор прилетів. На гвинтокрилі. От-от раптово покаже кіно.
Та кіно, схоже, вже йшло. За причиненими дверима чулися голоси обох Вороніних – Матроніли Сатурнілівни, директора агенства, та Деяніри Сатурнілівни, директора Космошколи. Вони волали на два  голоси, наче покусані накращими оперними співаками світу.
- А чого Матрона тут? В неї ж на другому штаб.
- В неї стеля обвалилася. – пояснив Джус з нудьгуючим виглядом. Він чекав більше години.
- А ти чого не у відділі кадрів? Ти ж на роботу, так?
- Вони теж перелізли сюди. Там батареї луснули і дали фонтаном по всіх паперах і стінах. 
- Влітку? Хіба воду не спустили?
- Уяви собі.
- А наша Дея тут як опинилася?
- Ой, та тобі ж сказано: новачка приймають на роботу. Певно, якесь цабе зі столичних романтики бажає. Все, всюди і одразу.
- Не столичних, а даль-планетних. – поправив Лев Мурашко. Він був гарний хлопець, ніколи не казав пустого. – З Продоти, пересадкової в секторі два-нуль. Хоче і  вчитися, і працювати в нашому Номерграді. В «Зорі» і в школі.
- Ааа, то інша річ! - Джус аж замаслився. Любив такі балачки. -Чиєсь хані-бані закапризувало, романтики земної закортіло. Нічого,  пару раз пройде трасу, нігтики зламає, лачок облізе, крепатурка візьме  – поїде додомцю до татусика під крильце. 
Гриць зрозумів, про кого мова, і сидів, піднявши брови. Лев зрозумів, що у сказаному ним занадто багато неспівпадінь та дивацтв, і сидів так само. Для чого примхливому пупсику з Продоти влаштовуватися не тільки на навчання в номерградську Космошколу, а ще й на роботу в агенство? Що він тут не бачив? Ким буде працювати? На кого вчитися? На Продоті набагато більше перспектив, та й життя вирує. І рівень того життя куди вищий в усіх сенсах. Нісенітниця виходить. Ще й Воронінши обидві горлають несамовито, а більше нікого не чути... Незрозуміло, чого їх розібрало.
Гриць скористався тим, що хлопці зібралися біля дверей в надії щось почути (сильна стать ласа до пліток не менше, ніж прекрасна слабка половина людства), проліз наперед і відчинив одну половину дверей так, щоб  бачити, що там робиться. Він повинен врешті решт побачити свого сусіда Олександра чи ні?
Шпарка у дверях йому мало допомогла: кабінет був доволі довгий, та ще і новачок Саша сидів за столом хоч і по центру, але боком до входу, все в тому ж худі і в тих ботинках. А, ні. Ягода на кофті була яскраво-синього кольору, і підошви чобіт теж. Де він набрав стільки майже однакового одягу-взуття і навіщо? Точно, схиблений дивак. Не виключено, що відмінник. Ще й у математичному гуртку або гідропонік якийсь, ягоди он на ньому.
- Нннні! – гиркнула Воронінша-шкільна і щосили ляпонула по столу якоюсь папкою. З неї (з папки, не з Деяніри) стрімко випурхнули і розлетілися по всій кімнаті папери. – НІ! Ні і ні! Я прррроти! (знайомі слова, відмітив Гриша).
Чужинець Олександр і худорлявий темноволосий чолов’яга років сорока, що сидів навпроти нього за столом для клієнтів та гостей, з цікавістю стежили за білим листопадом. Коли листки вляглися, вони обидва повернулися до прекрасних дам.
Воронінша-директриса агенції сиділа в кріслі господаря кабінету з обличчям засмученого бульдога, сеструня стояла біля неї і важко дихала. Одну Вороніну витримати було важкувато непідготовленому пересічному громадянину. Двох могутніх, повногрудих, з зачісками «термітник у розквіті будівництва» п’ятидесятирічних близнючок разом не витримували бувалі працівники агенції. І це ще коли пані директорки були в гарному настрої. Воронінш в гніві злякався б, мабуть, і сам Творець. Ну, як не злякався, то поостерігся б дивитися, бо на обох були вбивчі яскраво-червоні костюми в салатовий горох. Зброя нервово-паралітичної дії. 
Проте, і Олександр-іншопланетянин, і представник «Опіки» цілком спокійно дивилися на цих двох гігантських жуків-сонечок і не виявляли ознак ураження нервової системи. Ні судом, ні хоча б посмикування кінцівок. І калюж під їхніми стільцями теж не було. Міцні горішки.
- Ви повинні, ви повинні... - тихим лагідним голосом доброго лікаря психлікарні завів чолов’яга з Концерну. – Олександр Порфирийович прагне влитися в соціум, прагне бути серед рівних собі по віку, приносити користь, вчитися і працювати. А наш обов’язок - підтримувати його в цих намірах і надати найкращі умови...  
- Ми поселили його в гуртожиток до... старшого товариша... але в школі він буде за умови індивідуального навчання, у  нас діти, батьки, що ми скажемо? – це мекала розгублена Дея. Вона майже змирилася.
- А кєм я єго работать устрою? – зовсім нахабно вдарила нижче пояса Матроніла. – У нас нєт вакансій для індекса восємь! – вона досі розмовляла орксійською, хоча жила в Номерграді років двадцять. Ще й хизувалася, що знає «касмол». 
- Олександр Порфирийович – герой космосу і в’язень таборів, не забувайте. І випадок в гуртожитку фабрики... Ви чули? Почасна грамота мера! То поважайте громадянина з такою позицією. Ми всі маємо право на другий шанс. І ми відстежуємо долі своїх підопічних. - попередив чиновник. – Поставтеся з розумінням, це дуже серйозно. Відповідальність – кримінальна. Ви знаєте правила. Ви не маєте права нічого розголошувати.
«Вже розголосили», - подумав Гриць. Ганнуся знала. І хлопці.
- Геге, - прорвалося у Олександра Порфирийовича. Опіковський дядько стомлено подивився на нього.
- Вот відітє? Єму смішно! – заголосила Матроніла, трясучи в бік веселого іншопланетянина товстими руками з безліччю золота на пальцях. – І чьто за від? У нас форма, статут. Обуфь – толька чьорная...
Сашу не треба було просити двічі. Він встав біля стільця струнко і залихвацьки, як гусар перед мазуркою, клацнув чобітьми. Підбора об підбора. Підошви поміняли колір на помаранчевий. Вороніни роззявили роти. Гриша теж. Хлопці шипіли «Що там?», безсовісно тисли та валилися на нього, намагаючись і собі піддивитися у шпарку. 
- Міль пардон! – густим баритоном вибачився гуманоїд Саша і клацнув підборами ще тричі. Ліловий, рожевий – і ось, нарешті, очікуваний чорний. Чоботи стали по статуту – чисто чорні. Задоволений представник біс його знає яких цивілізацій сів і запишався. Посовав застібкою кофти вгору-вниз – малюнок ягоди зробився темно-сірим. Сестри дивилися на нього з легким неспокоєм. Напевне, запідозрили у темній магії. 
Чиновник «Опіки» зітхнув і потер лоба. Йому боліла голова і треба було вертатися в свою контору.
- То ми домовилися? - оптимістично і доброзичливо запитав він, повернувшись до директрис. Мабуть, щось в його обличчі чи очах сказало Вороніншам, що вони домовилися. – Олександр Порфирийович буде навчатися в Космошколі і працюватиме в агенції у вільні години. Так? Пані? Пані? Пане?
Всі троє кивнули.
- Проблем виникнути не повинно, ми будемо стежити за перебігом подій, надавати консультації, поради. Ось телефони: головного офіса в вашій Державі, мій особистий і ще двох кураторів. Сподіваюся на довгу і плідну співпрацю.
Чиновник відкланявся і вийшов, за ним легко, підстрибом, мов вертляве чортеня, викликаючи дику злобу онімілих сестриць йшов гуманоїд Сашко. Гриць Дев’ятка забився у куток, щоб його не помітили. Та він знав: помітили. І отой театр з вихилясами – для нього. 
- Якби моя Ундя так ходила, я б її вночі задушив. – сказав Жорка Лакрець, коли парочка "чужинець-опікун" зникла за рогом коридору. Ундіна була старшою сестрою Жорки по матері і важила сто тридцять кеге при зрості сто вісімдесят семе.
- Якби твоя Ундя таке робила, Космошкола б уже гунула в надра Землі. – логічно відмітив Жорчин вічний супутник-друзяка Вітько Чижко. – І то не факт, хто б кого подужав уночі... Ех, якби той носик був причеплений до якоїсь Сашуні іншої статі, сьогодні ввечері я б уже  вів його, тобто її, в кафе на морозивко! І щоб вона отак круть-круть.
- Так а що тобі заважає? – скалилися хлопці.
- Та ідіть до біса. Цікаво, з ким поселять це диво?
«А мені вже нецікаво, бо я знаю», - подумав Гриць. – «Мені цікаво, що то за випадок на взуттєвій фабриці».
Про те він дізнався пізніше. А плідної довогої співпраці з сестрами Вороніними не вийшло. Через півроку, в січні, їх обох вже не було в агенції і школі. Ось цього Гриць не знав. Та він же і не суперсенсор.