2. Море хвилюється раз. Як Гриша вперше зустрів Сашу

Взагалі, по найбільшому в світі рахунку: гарно, що люди не знають своєї долі. Ідеться суто про людей, не про всяких там іншопланетних бубочок, яким закони не писані. Про земних звичайних людей та їхніх нащадків. Якщо ти людина – ти знаєш тільки своє минуле (і то в найкращому випадку, бо Альцгеймер-дядько вже передосторожко підняв пальця). Навіть Вольф Месінг, бо інакше він багато чого зробив би інакше, ескюзе за повтори. А зроби він інакше – невідомо, як повернулися б колесі історії і куди б поїхали її вози, напхані народженнями, смертями,  війнами й перемир’ями, ядерними грибами та несправжніми опеньками.
Якби Грицько Дев’ятірко при першій його зустрічі з Сашунею Золотцем заволав не своїм голосом «А заберіть від мене це, трясця вам, і риба й озеро, прабабці вашій сто ковіньок!» - ніхто б, можливо, не дізнався ніколи в світі про сокриті під чорним худі з веселою ягодою потенціали окремих іншопланетних істот, про можливість суперсенсорного сканування в Номерградському Космоцентрі – а такого рівня послугами не кожна планета в Співдружності Галактичних рас могла похвалитися – та  й про сам Космоцентр ніхто б ніколи не дізнався б. Не було б його. Просто не було. Б. 
Але не було б і дечого іншого, чого Гриша радо волів позбутися з власної книги пам’яті. Але що його бажання проти блага цілого міста з усіма жителями. Перетопчеться, не вперше йому журбу журбувати. Власне, коли дуже глибоко задуматися... може, не такі вони страшні, ті спогади. Най будуть.
Чотири роки тому.
Зелений колір – ось що тоді вдарило в очі. Не трав’янисто-зелений, не хакі, не кислотний салатовий – зелений на межі синього, колір прозорих чистих хвиль, спокою, літа, радощів. Побачив – і вибісило. Бо не було в нього радості та спокою, і літо останнє й переостаннє він згаяв через власну дурість. І згаяв би ще багато років, якби хтось  (чесно, Грицько вже й не пам’ятав хто, він після колонії як наколотий був, все літо між пальці пішло, розплилося між пивом, бабчиними слізьми-докорами та  сидінням з хлопцями на колодах на вигоні) між іншим не згадав, що Номерградська Космошкола набирає учнів. 
Не таке то і  щастя було, в забутому Бозею Номерграді отримати папірець, що ти є навігатор, чи побутовик, чи хто ще з обслуги транспортних платформ. Про обслуговування пасажирських лайнерів, тим більш екстра-класу, тоді навіть мова не йшла.  Та Грицеві така шкільна наука лягла до душі. 
Отримати документ про освіту.  Все ж не вісім недобитих класів, а повноцінні дванадцять. Отримати право керувати платформою і летіти, летіти, геть від Землі, далеко-далеко в нові світи. Там інварі краще, ніж тут. А бабці і діду він грошима допоможе. Не так, як зараз. По-справжньому. Щоб і їсти собі купляли, що захочуть, виногради-мандарини, свіжу рибу, м’ясо, молоко. Все,що старим треба – і найкраще. Щоб до санаторію два рази на рік. Як багаті. Хлопці казали, що платять нормально. Бабця казала – не доживе. А Гришка сказав – доживи, ти повинна, бо для кого мені старатися. Дід мовчав.
 Його взяли по співбесіді. Робота, якщо коротко: летиш, слідкуючи за приборами і здоровенною платформою, причепленої до твого невеличкого зорельоту. Мураха тягне величезного жука через неосяжний простір до мурашника. Не свого, а куди клієнт скаже.
Транспортна платформа, цистерна чи мега-ангар з боксами міг бути заповнений чим завгодно, тільки не живими істотами. Перевозили всього і багато. І пісок, і воду, і зріджені гази, особливо кисень, люди та інші залежні від кисню жили скрізь. Траплялися замовлення на переправку циклопічних розмірів брил льоду, їх просто ціпляли величезними гачками і тягли до місця. Негуманоїди охоче купляли гуманоїдне сміття – в ньому було стільки корисної органіки, яку небілкові форми життя більше ніде не могли знайти. 
Гришка взяли з дорогою душею. Він був витривалий, неконфліктний. Про його ситуацію з колонією знали, сприйняли без ексцесів. Ну дурник, ну взяв на себе чужу провину, він вже навчений та порозумнішав швидко, року колонії хватило. 
Головне – він був сирота. Ні дитини, ні билини,тільки бабця і дід, а вони якось проживуть разом. Звикла самі. Аби Грицю було добре. Грицю було. Робота навігатором грузоперевень мала нюанс: зійти з дому доведеться років на десять, а то й двадцять. Заради цього вартувало потерпіти чотири роки у задусі класів. А там – прощавай, Номерграде, бувайте, друзяки-асоціали. Ми працюємо. 
Один рік Грицько відкалатав у Космошколі за правління директора Деяніри Сатурнілівни. То був жах жахливий, гірше, ніж в колонії. В колонії порядок навели, існувала якась справедливість, передбачуваність. В Космошколі всього цього не було. Не буває пусте кожне місце святе. Замість справедливості та порядку в школі молодих зореплавців квітли буйно, буйніше за всі черемшини Держави нехлюйство, брехня, підлабузництво, підкуп. Аж бридко ставало від всього того. Настільки бридко, що в кінці року він таки не стримався, начистив писка одному директорському блазню, що мав нахабність збирати данину з учнів просто в класі. А що з них збирати, половина групи – сироти. На стипендію живуть, ще й  викроюють рідним допомогти. У кого брати-сестри, у кого бабуся чи тітка. Грицько бабі на ліки слав,дідо краще почувався,та й він радів, як смаколики з міста прибували. А те косориле підійшло: ти що, забув про строки? Гриць не хотів бити. Руки самі смикнулися до гидкої пики «збирачів податків».
Звісно, тому покидьку нічого не було. Звісно, і Дев’ятірка не вигнали, бо був одним з найкращих як не в теорії, то в практиці, його силі та витривалості випускники заздрили – а він був першокурсник. 
Та покарати треба. На всіх екзаменах зарізали, прикопалися на рівному місці, залишили на другий рік. Це щоб знав, як відповідати, коли підходять важливі люди. 
А щоб покарати по-справжньому, висміяти, принизити, дали в сусіди ось це - Сашуню Алісова. Хлопчика, як вважалося і писалося, з низькою соціальною відповідальністю. Йой, рятуйте, йой. Що написане пером...
Так-так, то було саме в день останнього екзамену. Отримавши черговий незалік і чергову звірячу посмішку завуча Чоні (Завучоні, викапаний алозавр – зуби віялом, маленькі криві ручки-лапці, і він їх без перестанку потирає, потирає), Гриць ішов в гуртожиток і думав. Що тепер точно – на другий рік, але то й непогано, група там сильна, і Петра, головне, Петра теж буде там. З Петрою вони разом з дитбудинку. ЇЇ привезли в групу трьохрічок, а він був на рік старший. 
Триста сімнадцята кімната була передостанньою по лівій стороні коридору.  За нею – циклопічних розмірів непрацююча душова, потім торцева стіна з вікном, розворот і права сторона коридору. І приміщення - відзеркалення лівосторонніх: побутова для прання та прасування речей, з якої давно зникли і пральні машини, і дошки, і праски, житлові кімнати, туалети, і знову останньою йшла душова, але вже працююча. Теплу воду давали на дві години вранці та ввечері, проте всі встигали. Грицько так взагалі мився у школі, вона була за два квартали від гуртожитку, а душові всім з «чудильника», як прозвали гуртожиток, дозволялося відвідувати і ввечері. Хто не боявся, звісно. Гриша Дев’ятірко не боявся.
Він вибрався по сходах на свій третій поверх і повернув до кімнати... і ніщо йому й не підказало, мовляв, ось-ось твоя доля зміниться, запам’ятай цей момент. Він його і так запам’ятав. Червоне пальто виховательки чудильника Ганнусі кинулося в очі. Ганна Іванівна Драконюк щосили гепала кулаком в двері його житла і кричала своїм неповторним панічним сопрано гарної дівчинки, якій негарний хлопчик нахабно і без попередження показав пісю.
- Григорій! – кричала вона. - Григорій, відкрийте! Григорій, відкрийте двері!
Послідовність побудови граматичних конструкцій була однією з чеснот Ганни Іванівни. Далі вона б кричала «Григорій, відкрийте двері в кімнату!» та «Григорій, відкрийте двері в кімнату негайно!» Ганнуся була дивнувата, з бородавками на носі, завжди – і влітку – носила червоне кошлате пальто, сина назвала Атосом, а собаку Антошею, проте всі дивацтва і занудства їй прощалися,  бо вона не була підлотою і нерідко пригощала своїх підопічних домашніми смаколичками. 
Тому Грицько, замість розвернутися і піти кудись - най собі оре до посиніння - відгукнувся, що він ось. Йде.
- Григорій! – Ганнуся легко червоніла і гнівалася на всякий дріб’язок. – Ви повинні  залишати ключі вахтерам, ви навіть черговий ключ забрали, а у нас рейди чистоти, у нас пожежна безпека! Григорій! Я маю скласти рапорт!
- Але не складете, - абсолютно правдиво відповів Гришко. Ганнуся кричала, погрожувала - виховувала в той спосіб, що здавався їй найбільш методично оправданим. Рапорт – то занадто багато клопоту. – Вибачте. Я буду залишати ключ.
- Чудово. Ви побудьте тут, Олександр, а ми з вами повинні поговорити, Григорій!
«Олександр Побудьте Тут» так вправно замаскувався в тіні Ганнусиної фігури, що Гриць не здогадався про його присутність. І то не надзвичайний талант до гри у схованки, то Ганнуся давала таку видатну й непрозору тінь, що ховатися в ній – одне задоволення. От він і користався. Хоча... Чорне худі з капюшоном, сірі джинси, чорні високі черевики з яскраво-бірюзовою товстою підошвою, на худі – усміхнена синьо-зелена ягода вишні... 
Цей Олександр-з-тіні немов справді ховався від світу за безрозмірним одягом та відволікаючими увагу деталями. Затулявся ними на кшталт щита. Яскраві бризки бірюзового – він навіть замість власного обличчя виставляв наперед оптимістичний сяючий малюнок. Аж захотілося зазирнути под капюшон: чому ти сховався? Гришко так і зробив. І ледь не разреготався. Майже половину обличчя невідомого Олександра закривали лупаті чорні окуляри-бабки в бірюзовій оправі. А знизу – комір светра. Ось тобі й побачив. Один ніс. А що ти по носові дізнаєшся? Ніс та й ніс. Охайний гарненький носик матусиної лялі. Та й він, ніби відчувши осуд, винувато шморгнув і пірнув у комір. Познайомилися.
Гриць відчинив двері, і вони з Ганною Іванівною зайшли до кімнати. Було абсолютно ясно, про що піде мова: йому знов нав’язуватимуть сусідство.
Гриша Дев’ятірко вчився в Космошколі рік, в гуртожитку жив рік, а сусіда в нього не було. Він невиправдано займав двомісну кімнату сам-один. Йому разів п’ять підселяли когось із хлопців, але всі Грицькові сусіди тихо сходили в інші кімнати або на квартиру в приватний сектор, як сходять коти з хати перед дорогою в кращий світ. Тьфу-тьфу, не в нашу міру буде згадано. 
Причому, ніхто на Гриця не скаржився, ніяких слідів побоїв, крику чи сварок з триста сімнадцятої ніхто не чув. Просто: очі в підлогу і «я не хочу». А Грицько підсміювався: ну не везе мені, мабуть, так і провчуся всі роки вовком-одинаком. Не кажи «геп», поки не гепнеш.
 Як довести до краю свіжонамальовану мамусину курочку, Дев’ятка вже знав. Це диво ніжне в стильному светрику і модних окулярках від одного його храпу втратить сон і спокій. А не допоможе – пустимо  в хід важку артилерію. Снарядів у нас достатньо.
- Григорій, - патетично почала Ганнуся, чомусь озирнулся на двері, які перед цим старанно причинила, і повторила більш душевно. – Григорій... нам потрібна ваша допомога.
- Кому це – вам? – не зрозумів Гришко. 
- Нам! Всьому людству!
- В сенсі? Ви привели мого втраченого в дитинстві брата-близнюка, і в нього в дупі зашито половину надважливого артефакту, що врятує Всесвіт, а в мене – іншу? По шнобелям ясно – ми не близнюки. Придумайте щось інше.
- Які артефакти, чому в ду... Гм. Григорій, я прошу вас поставитися до ситуації з усією можливою відповідальністю.
Іноді здавалося, що Ганнусю покусав спікер парламенту. Вона розмовляла такими фразами... Але цього разу Гриць її зрозумів. Бо теревенів було небагато, і зводилися вони до найпростіших тезісів:
1. Оте в коридорі – не людина, а ПВЦ. Представник позаземної цивілізейшн. То було цікаво. Іншопланетян в Номерграді водилося не густо. Проїздом бували, але затримуватися чи навіть влаштовуватися на навчання до Космошколи – то вже щось. Новий рівень для Номерграду, тут Ганнуся права на всі сто. Грицько просто відчув себе творцем нової історії міста. Наглядачем за чужинцями.
2. ПВЦ Олександр (цікаво, як це іншопланетяшка може мати земне ім’я?) – не просто з іншопланетян, він ще й герой космосу і в’язень таборів. 
- Ви про Лієзму чули? – Ганнуся зробила круглі совині очі. Вони в неї і так не маленькі були. Гриць гмикнув.
А хто не чув? Два роки тому справа трудової колонії Лієзма вибухнула на всенький білий світ одіозним, циклопічним чиряком. В цілому ідея була гарна: формувати команди з підлітків на кордоні з обжитими світами і відправляти їх у дружні не-гуманоїдні світи. Підготувати як слід, навчти всьому, а тоді – до звершень. Планети, які дітки мали осовювати, належали до не  дуже привітних, третього та четвертго типу.  Тому і набирали екіпажі з малолітніх в’язнів. Типу, ми тебе в люди виведемо, дамо освіти у професію, а ти людству відпрацюй. До того, що сталося насправді, ані цивілізоване людство, ані інші раси не були готові. Якщо коротко: на краю обжитого світу та ще в кліматі курортної планети (всі показники – Кримський берег) контингент колонії знахабнів до найвищого ступеню. Зажерлися. Влаштували дитячий концтабір. 
Звіти керівництва колонії були чудові. Діти успішно перевиховувалися, ледь не самостійно формувалися в дружні екіпажі і точно за графиком летіли до нових світів. За одинадцять років існування колонії з Лієзми відправили на освоєння зоряних далей сто п’ятдесят екіпажів по двадцять, тридцять і навіть шістдесят дітей віком від чотирнадцяти  до вісімнадцяти років. Це на папері. В реальному житті – нуль. Всі кошти, виділені на тренування та підготовку славетних юних астронавтів, закупівлю обладнання для експедицій, скафандрів, продуктів і навіть самих зорельотів, було поцуплено і переведено на рахунки спритних працівників колонії або їхніх рідних. А діти з неіснуючих екіпажів... Куди вони поділися, так ніхто і не дізнався. І то – найстрашніша таємниця Лієзми. Тисячі дітей. Жодного тіла. Жодного сліду. 
Проте, врятували від страшної долі дві тисячі вцілилих вихованців – це величезний плюс. Деякі з них навіть були в розшуку, загублені чи викрадені (не завжди були потрібні лише злочинці) і повернулися в родини. Ширилися їхні фото: щасливих, вільних, змучених і виснажених - але живих! Майже всі – хлопці, дівчат там було вкрай мало. Дехто був схожий на справжнього в’язня концтабору, декому пощастило більше.
Викрили і припинили дію злочинної схеми – теж непогано. Бо на заклад виховання працею Лієзма мало схожа, зауважив тоді собі Грицько. Скоріше, на ігри в експеримент «тюрма» дорослих, що збожеволіли від великих грошей і безкарності. Врятовані діти розповідали  жахливі речі, огидні, неможливі -  і все те додавалося до злочинів працівників колонії на суді. Найневинніше, наприклад: вихованці виконували всю роботу в колонії, тоді як їхні наглядачі отримували зарплатню, премії і розкошували за державний кошт. Діти працювали по десять годин на добу. Якось невесело. З дорослих трудилися лише наглядачі та медчастина. 
А ще, кажуть, вони там скелі вручну длубали, пробивалися до моря. Діти, неповнолітні підлітки з лопатами й кирками отримали завдання вийти до моря і побудувати на березі космопорт. Вручну. Дикунство. 
Проте, сама планета не викликала негативу. В ході слідства зробили багато світлин краєвидів планети Лієзма. Тамтешня природа збереглася нетронутою. Що там набудують зморені важкою працею діти. Лієзма приховувала в собі дива, гарні і незвичайні. Лише метелики, сині, метри два в розмаху крил, чого варті. І білі скелі, ніби з  чистісінької крейди. І прозоре зеленкувато-синє небо. 
А потім Грицько пригадав фото надсучасних медсекторів Лієзмовської колонії. Металеві тапчани з ременями, камери сенсорної депривації, безліч інструментів на блискучих хромованих тацях... 
Що виробляли з повністю залежними від них дітьми виродки Лієзми – того ніхто в нормальному світі і уявляти не бажав. Було створено безліч комісій, Гриць стежив, шукав фото і відео судових засідань, знав героїню штурмана Гласс. Вона не дозволила доставити в колонію зброю масового знищення по наказу знавіснілого директора і окремих чиновників вище, зупинила грузові лайнери з «рідким вогнем» та загинула героїчно в складній операції. Більше героїв Лієзми він не знав.  Після гучного скандалу, судів та низки жорстких покарань Лієзму закрили і відвідування планети заборонили. 
Грицько присумував.  От ще психа-сусіда йому бракувало. Після тих лієзмовських медсекторів здоровим не залишишся... Чорт, до нього підселяють цю бубочку в бірюзових ботах, яка вважає себе героєм, думають, що він здатен вгамувати психа? Бо сам був рік у лагері? Але ж у звичайному. Вони там рукавиці шили, роби. Космопортів не строїли, скель не довбали. Чергували по кухні, в теплицях – та не по десять же годин! Співали у хорі про ніч казкову, новорічну, в ній непомітно час спливає і щось цікаве нас чекає. Хто міг подумати, що аж так. До нового року ще калатати і калатати. А подарунки – вже ось.
- То він з Лієзми?
Ганнуся зі значенням закриває і відкриває очі.
- Восьмий індекс. Самі розумієте, Григорій, це не просто... Але ви не повинні хвилюватися. За Олександром буде стежити концерн «Опіка», вам треба лише іноді йому допомагати, підказувати.
Григорій давиться власним кашлем. Твою ж наліво. У кожного злочина є індекс групи. Грицько сидів по індексу п’ять – завдання матеріальної шкоди. Кафе обніс, коротше кажучи. І то не він, а дурень-товариш. А індекс вісім – то злочини проти моралі. Хлопчинка-чужинчик в земному одязі і в земних окулярках ще й повія? Гриша вже хвилювався. 
- Ні-ні, Ганно Іванівно, я не Ремарк, мене ця тема мало цікавить. Селіть його он до дівчат, до хлоп’ят, до себе, мені бай...
- Я вас прошу, Грегоре. – совині очі Ганнусі починають сльозитися, а бородавка на кінчику носа червоніє. – Я дуже, дуже вас прошу. Мені здається, саме ви зможете...
- Що? Перевиховати? Ай-ай, з дядями не можна, і пальчиком ось так? То смішно.
Грегор не знає, сісти йому чи стояти, і незручно якось перед тим, за дверима. Наче витягли на світло з темряви того, хто звик у темряві жити, і розглядають, а він ні слова на свій захист не може сказати. Тільки оченятами сліпкуватими кліпає. Під окулярами-бабками.
- Ні, ні, ні і ще раз – ні. – Грицько невблаганний. Ніхто не має права підселяти до нього колишнього в’язня. Хоч він і сам... але ж індекс вісім!
- Не перевиховати – подружитися. Навіть не треба бути другом, просто товаришем. Щось підказати, порадити...
- Навіщо мені це?
- Вам не треба, а йому дуже потрібно. Він хоче почати нове життя. Ви повинні допомогти. Йому важко дається соціалізація. Він жив в абсолютно інакшому світі, напевне. Багато речей, що нам звичні, просто не знає. Я не знаю, чому,  - йому пропонували  для життя на Землі найкращі  мегаполіси, розкішне житло, – а він обрав наш Номерград. Це щось значить. Він хоче бути тут. Стати одним з жителів нашого міста.
О, дійсно. Ця думка від Грицька втекла. На Землю не пускають жити всіх, кому заманеться екзотики. Треба скоїти справді героїчний вчинок. Можливо, Ганнуся і не помилилася щодо героя космосу. Це цікаво і варто вивчити ближче.  Та і вторгувать собі трохи преференцій не завадить. 
- Що я буду з того мати?
Ганнуся осудливо цокає язиком. Яка нині неемпатійна молодь. Ми ж не на базарі.
- Місяць можете не приходити на виховні години. 
- Місяць – то всього чотири рази. 
Ганна Іванівна гнівається не на жарт.
- Ну, гаразд, квартал.
- Ганно Іва...
- Гаразд – півроку. Все. 
Півроку без нудних годинних мораліте в бібліотеці гуртожитку – це вже щось. Варто потерпіти бубочку. Тим більш, скоро і сама зійде. 
- Я згоден.
 Ганнуся радо киває і прочиняє двері. 
- Олександр, заходьте!
 Іншопланетне щось неквапом суне в кімнату – чи боїться, чи не хоче. Ти диви, ще буде коники строїть.
- Олександре, це ваш сусід по кімнаті – Григорій. Знайомтеся, товаришуйте, відпочивайте. Я піду.
І пішла. А той дивак в чорному худі стоїть і не шевелиться. Наче неживий. З речей у нього – рюкзак чорний на плечі. На рюкзаку – зелений брелок, жабеня Керміт. Грицько відбирає наплічник у нового сусіда і кидає на вільне ліжко.
- Ось твоє місце. Вітаю! Ти – житель кімнати триста сімнадцять. Мене будеш звати... Григорій Леонідович (треба зразу розставити пріорітети і визначити, хто є хто). А ти, я так розумію, Сашко. Гостей ти сюди водити не будеш. Для тебе всі веселощі – за межами чудильника. До мене приходитимуть друзі і моя наречена Петра. Ясно?
Новий сусіда нічого не відповів. Сів на ліжко, взяв рюкзака на коліна, поклав на нього голову.
- Вночі я хроплю, а можу і цей во. Сам розумієш. Не подобається – ніхто не тримає. Полицю у шафі я тобі пізніше звільню. Почув?
ПВЦ Олександр не відповідав. Гриць підійшов до нього і зазирнув у капюшона. 
- Е-е!
Сусід спав, спершися щокою на рюкзак. Видко, вночі неслабо заморився. Що поробиш, індекс вісім. Спаси і помилуй, Цариця небесна, одведи і заступи – так завжди каже баба Юля, коли в новинах натрапить на парад самовираження чи фестиваль квадробіки. 
Руками той неземний хлопчина обхопив рюкзак – єдине, що йому в світі належало, принаймі, що бачив Гриць, – а пальці й долоні мерзлякувато заховав у манжети, утворивши з рукавів таку собі муфту. Гришко дивився на занадто ніжну й чисту (ні волоссячка, ні найменшої родинки чи подряпинки) для юнака шкіру зап’ястків секунд десять, і не міг зрозуміти, що в цій картині не так. Нарешті,  дійшло: на лівій руці новачка був досить широкий, простого плетіння шкіряний браслет з металевою пластиною. Гравіювання повідомляло «Liesma-2. Den 19. Level 4. Сell 4. Place 6. Name RK-116. Сrime index ІІХ». Тобто, цей ось нахабний загарбник чужих кімнат прибув з колонії Лієзма-2, де жив у печері 19, клітці 4 на рівні 4, займав місце номер 6 і звався АрКей-сто шістнадцять. Ну, ще індекс.
Та не те привертало увагу. Браслет трохи з’їхав зі звичного місця, і під ним був ще один. Зроблений просто по шкірі. Рівненькі, вже підгоєні коричневі цяточки. Охайна лінія з цигаркових опіків. Хтось гасив об Олександра,героя космосу і в’язня таборів цигарки, і не аби як – з декоративно-художньою метою. І відбулося то не на Лієзмі, за два роки все б загоїлося до шрамиків. Браслету з цяток було місяців три, максимум п’ять. Цікаво, де це панькане в стильних лахах так весело проводило час квартал тому. 
Герой космосу щось проплямкав у комір худі, ніби відповідаючи Грицевим думкам, і морозко зібгав плечі. 
- Госссподи, лягай вже, індекс вісім, печера дев’ятнадцять. 
Він забрав у нового сусіда рюкзак і допоміг влягтися на ліжко.   
- Бабки свої зніми, від кого ти шифруєшся, Джеймс Бонд. – під вибалушеними окулярами виявилися абсолютно нормальні очі, не булькаті, не надто здорові чи малі. Замружені сонно, звичайні... тільки з татуажем повік і віями довгими, світло-сірими, павутинними. У колекційних ляльок з порцеляни  і воску схожі були. Петра мріяла про таку ляльку, все фото розглядала. От, маємо тепер лялечку. 
Гриць навіть пледа цьому створінню неземному приніс, чого ніколи не робив для інших кандідатів у сусіди. 
- Дяк, дяку... – мурмотів крізь сон чужинський хлопчак, утворюючи з пледу кокон. День  був червневий, теплий, а він мерз. 
- Ти глянь, по-нашому щось намагається. 
Дев’ятка відчув себе котом з мему, якому обіцяли бульдога, а підсунули хирляве цуценя п’яти сантиметрів зросту. Щось концерн «Опіка» не дуже вправно за цим малим наглядав. Ну, спить – нехай собі спить. А там, дивись, потихеньку все стане, як раніше. 
Як раніше вже ніколи не було.
Хлопець спав з обіду до вечора. Грицько пообідати і повечеряти ходив, вернувся – спить. І всю ніч. Вночі сусід не те що не хропів, в чому Гриць був майстер, - здавалося, він навіть не дихає. І не поворухнувся ні разу.  Наче неживий. Дев’ятка вставав, підходив, прислухався. Дихає. О, як же хотілося повідомити хлопцям чи Петрі: а мені чужинця, ПВЦ підселили! Так набіжать дивитися, галасуватимуть. А той спав. Навіть не роздягався, так і лежав в своєму коконі. 
А потім Гриць заснув. Прокинувся – новенького немає. На столі - записка великими друкованими літерами: «ДЯКУЮ». За що? І зверху: великий пакет улюблених Грицевих цукерок, «Малібу» та «Корівка». Цікаво, коли встиг купити і звідки дізнався? Розмовляв з кимось? Знає нашу мову? А сусіду слова не  сказав. Образливо.