1. Псих

- Григорію Лео...
- А, Боже ти мій, свята Діво Маріє! 
Коли ти о десятій вечора приходиш після польоту у власну кімнату гуртожитку, маючи абсолютно законні і праведні наміри послухати музичку і поганяти стрілялочку під пивко з горішками, а шматок нерухомої пітьми блимає срібними вогнями очей і зове тебе на ім’я – мимоволі увіруєш і згадаєш весь пантеон і всі святці. А оте дурноголове, що ледь не отримало банкою «Мусського темного» між очиць, глибоко зітхає та бубонить винувато:
- Григорію Леонідовичу, та це ж я. Що ви як змовилися: діва, діва... Ви мене не впізнали? Пробачте, що я отак. Але це ж і моя кімната теж... Я вас дуже налякав?
Сашко стоїть, спираючися задом на підвіконня – о, він одного разу вже так стояв, і того разу ні Гриць, ні Сашунічка не забудуть довіку. Ледь не прийшлося майбутнього навігатора Дев’ятірко везти до бабів виливати нервове потрясіння, але все на краще, вони одразу якось так і познайомилися, і зблизилися... жоден мордобій, жодна п’янка на природі так не зближує, спаси і заступи, Цариця небесна... 
Темрява без вогника, без зірки за вікном огортає Сашка, як на замовлення: ліхтарі на вулиці не вмикають заради економії, а небо все в хмарах і потроху починається дощ. 
- Хмм...
Новоспечений навігатор Космоцентру Григорій Леонідович Дев’ятірко, він же  крутезний номенградський хлоп Грицько Дев’ятка і сусіда Золотця по гуртожитку (поталанило, так) вміє швидко брати себе в руки. Особливо коли справа стосується Сашка. Тому тільки покажи слабкість. Гриць вмикає світло коліном, ставить пакет з покупками на стіл і повертається до нахабного чужинця зі скепсисом на вилицюватому індіанському обличчі. 
- Налякав? Ти? Бліде, мале і хирляве? - на жаль, Грицько не чув виразу «облізла білява мавпа», а то б одразу вжив, радо і по-доброму. -Ні, не налякав (і на ось тобі щелбан, щоб не сумнівався).
 Сашко кліпає і втягує голову в плечі. Точнісінько його черепаха Фердинанд. 
- О, це добре, це дуже добре, Григорь..
- Можеш називати мене по-людськи, мені не сто сорок два роки!  - «І не сорок два, як декому», - хотів би він додати, але Сашуня недарма Золотце. Дзизне по вусі – довго в очах блищатиме. За генерального він може постояти. Та й політес ніхто не відміняв. Вони начальники, ці два... кролики. А Гриць – їх найманий працівник. Спробуй, знайди роботу в Номерграді, з освітою навігатора та відміткою про судимість. Хоч і неповнолітнім був, все одно косують. Сашкові і Мак-Естеллу на те байдуже. Він це не забуває. Вдячний, що б там не було.
- Так, так, звичайно, так, Григо... Гре...гор?
- Умгу.
- Грегоре...
Грицько іронічно задирає брову вгору: о, істота з невідомих країв навіть кличні відмінки знає, соціалізувалося воно, ти дивись! Він ніколи не перестане дивуватися, що Саша Алісов так добре знає державну. Всі так дивуються. Йому те дорого далося.
Золотце Сашінька глибоко зітхає. Він не те, щоб боїться, але трохи некомфортно. Грегор вже не нагадує підлітка з індіанського селища, якого силомиць захопили космонавти і навчили водити кораблі. Він виріс. Став дорослим. З дитини – чоловік. Сашко росте, росте – ніяк не виросте. А Гриць за півроку – хоп, вже індіанець Джо на мінімалках. Трохи одомашений, ошляхетнений, все ж не у печері живе, воду зі сталагтитів не збирає, але суворий і жорсткий. Як особливий сталевий матрас для лікування сколіозу – підтримає, виправить і вилікує на все життя. Тільки буде боляче. 
Рік тому було теж боляче. Григорій Леонідович направляв ягня, що заблукало, на шлях істини, але сталося якраз навпаки: ягня зробило свій вибір і обрало абсолютно не те, що отець Григорій наполегливо радив. З тих пір вони зустрічалися лише раз і розмовляли лише раз. А до того жили в одній кімнаті (фактично в різних приміщеннях, через стіну, але номер був один) чотири роки. Чотири роки сусідства в гуртожитку, три роки навчання в одній групі Космошколи.   Рік повного мовчання та ігнору. Щоправда, з днем народження та Новим роком Грегора та його наречену Петру Керрол і Сашуня привітали – але то все. 
І тепер вони ніби зовсім чужі, а ніби й не чужі. В усякому випадку, Грицьку ніщо не заважає згадати старі часи, заволати «А, німфєтка лазурова прилетіла, бігом олів’є криши, бо хто у нас найнижча ланка харчового ланцюга? Кого будемо їсти, як олів’я не стане?» І Сашуня радий кришити  хоч відро олів’я, аби тільки в гуртожитку ніколи не дізналися, хто і як насправді розташований у тому ланцюгу. 
Та зараз ніч. Сліпа, без зорь і місяця. Хмари все забрали. І Грицько знає: Сашко в такі ночі набагато тихіший і безпечніший, ніж при місячному сяйві. Значить, не мститися прийшов. Значить, дійсно треба.
Багатозначно гмикнувши, Грицько іде мити руки, а  Сашко накриває на стіл. Він не забув, що на ньому обов’язок годувати всіх у триста сімнадцятій і триста самнадцятій-біс. Він нічого не забуває. Деякі делікатесні напої та наїдки він приніс з собою, дещо замовляє. Гриць після рейсу голодний, а його Петра у зоряних таборах на практиці. Він міг би попросити щось у дівчаток з дружніх кімнат, але не хотів турбувати вночі. Міг. Але не став.
Гриць струшує руки та всміхається. Дещо від суперсенсора в ньому теж є. Як знав, що буде галявина. 
Потім вони замовляють їжу: все державне, рідне, ніяких чужоземних суш та піц. І через п’ятнадцять хвилин з великою насолодою вечеряють гарячим смачнючим борщем зі сметаною і часничком. У пана Мак-Естелла власні ресторани і в Номерграді, і в Муссах. Навіть у столиці. Для Золотця-Сонечка там завжди знайдеться все, що душа забажає. І надшвидкий кур’єр. 
Грицько Дев’ятка витримує паузу, достатню на його думку для культивації в Бетменській свідомості почуття провини, і каже:
- Класний борщ.
Сашуня киває. І наважується відповісти:
- Сьогодні день галушок.
Грицько не гнівається, не кричить «Хто тобі дозволив кувікати, довгошиє?»
-  День галушок? Ех, а я трохи не встиг. 
- Якби ми з Лідою Марківною знали, що ти повернешся, ми б тобі залишили. Сьогодні день важкий був. Дуже. А взагалі я приїхав дівчаткам Фердинанда залишити. Мені треба летіти. Далеко.
- Та отож...
Вони переходять до голубців, теж смакота неймовірна, такі ніжні, в духовці на цеглі томлені... Не витримують і починають разом.  Тільки Сашуня каже «пробач», а Гриць:
- Дурня ти шматок.
- Проб... Що?
- Дурня шматок. Ти.  Не витріщайся, мені не страшно. 
- Григорію Леонідовичу, що ви собі дозволяєте? Яке ви право маєте? Ви ж нічого не... – він уже говорити не може, губи трусяться – зараз зареве від образи. 
- Та припини. Я нічого не знаю? – Грицькові смішно. Та вони один одного знають краще, ніж деякі брати. – Черепаху приїхав залишити? Ну, залишав би. А тут що робиш? Я не розумію, еге ж? Розповідай, що там у тебе. Ні, стоп. Голубці я доїм, бо хто зна, що там у тебе... апетит може зникнути.
- Григор...
- І піди помийся. На тобі його запах. Ти ж так про Бараньона генеральному казав? 
- Григ...
- Казав, розумака. Не думав, що твої слова проти тебе обернуться, е? Отож-бо. 
Грицько правий. Сашко не духається парфумами, а от Мак-Естелл любитель усіляких пачулів-мачулів і древесних нот. А на волоссі, довгому та густому, так гарно тримається запах. 
- І голову помий. 
- А довідку від венеролога вам вже не треба? – біситься Бетмен. – Від вертибролога, з котельної, з математичного гуртка?
Розбалакався, це добре. А то приморожений сидів, і очі чорні. Як в романсі. Ожив. Бреде по чистий одяг. Грицеві він віддав передпокій, кухоньку, санвузол, а кімнату ні. Там у нього куточок усамітнення і зберігання милих серцю речей... Мама дорога, не наша справа, що то за речі. Ми туди не ходимо, тільки зазираємо, чи все в нормі. А там завжди все в ній.
- Іди-іди... – Грицько доїдає голубці і облизує ложку. Смакота. А флешбеки накочуються, наче хвилі. І як оце дурнувате в його житті з’явилося, і як він не знав, що за диво йому підсунули в сусіди, і як Сашко його з рабства викупив, і як по Паліївці, Грицькової бабці селі з справжньою нагостреною косою на плечі ввечері на гравіплатформі гайсав – очі блакитним вогнем світяться, мантія-плащ розвівається, коси навколо пики зміями... Йой, всі алкаші місцеві, хто те бачив, пить кинули і в церковний хор записалися. До Бозі поближче, щоб захистив у випадку чого.
О. О. О. Згадки, згадки, згадки. Біс би його побрав, того Бет... Е, ні, стоп. Грицько гнівливий, але справедливий. Без Золотця не було б нового Космоцентру. Нічого б не було. Ні за що в світі. Що з ним зараз таке? Він нічого не боїться. Окрім павуків та багатоніжок.
Дарма про душ сказав тому навіженому. Драїтись буде не гірше єнота. Навіть краще. Його запусти у ванну – на півтори години можна забути, що є на світі Саша Алісов. З миттям голови – на всі дві. Отаке скажене. Миється і вранці, і вдень, і вночі. Шкарпетки міняє двічі, а то й тричі на день. І трусняки теж. Псих. 
І з таким небезпечним типом Гришу Дев’ятірко поселили в одній кімнаті. Страшно навіть уявити, що могло б бути. І що було. Хоча згадати - смішно.