Глава 3

Я приходжу в себе від того, що мене намагаються кудись запхнути. Це ... мішок. Не вірю власним очам. Мішок, щоб його. Мене, дорослого хлопчину намагаються запхнути у якийсь мішок!!!! Що ж це коїться?!

Починаю брикатися. З усіх сил намагаюся звільнитися, але мені це не вдається.
Дірка, через яку було хоч щось видно, зменшується і я розумію, що вузол затягнут.
Наче мішок з картоплею, мене перекидають через плече і починається рух.
"І як це я такий великий помістився в мішку? До всього ж я важу під вісімдесят кілограмів... А це більше ніж мішок з картоплею. Та з такою вагою його спина просто трісне. Хоча... Хай трісне. А я тим часом звільнюся і втечу". 
Звісно ж цього не відбувається.

- Гей, ти... Випусти мене. Куди це ти мене тягнеш? - нарешті до мене дійшло щось сказати.
Але у відповідь лише чую сміх. Такий здовіщій і жахливий, від якого одразу стає не по собі. Це змушує мене замовкнути і просто чекати. От тільки чого мені чекати, я поки що не знаю. В голову лізуть найжахливіші думки. Одразу згадую запитання Аліси про мої страхи... Мороз проходить ся по шкірі.
Починаю згадувати бога і молитися...
- Це тобі не допоможе...- знову чую зловіщій голос.
Замовкаю.

Ми йшли ( тобто мене несли) приблизно хвилин десять чи п'ятнадцять.

Відчуваю біль після того, як мішок зі мною кидають на землю.

Знову чутно сміх, але вже не одного, а декількох. 
Та коли мене дістають з мого "сховища" перед очима постає жахлива картина - навколо багаття ціле зборище нечистої сили. Вони всі щось обговорюють, кричать, сміються при цьому розмахуючи руками, копитами і хвостами.

Я розвертаюся, щоб подивитися на того, хто дістав мене і знову шок.

Мене тримає на долоні те чудовись, яке я бачив під ліжком. 
Я протираю очі, щоб знову впевнитися, що я не помилився стосовно того, де стою. Це не допомогає. Картина лишається незмінною. Озираюся...

Я не можу зрозуміти: чи то я такий маленький порівняно з ними, чи то вони такі великі порівняно зі мною.

Здається мій подив не лишається не помічений. Мене також уважно розглядають. Я б сказа, що на мене дивиться страшне, сумне і не веселе, але...

Стосовно не веселого сумніваюся. Він досить таки задоволенний.

Зелене, волохате, зморщене, огидне, напівоголене з довгим носом і бородавкою біля лівого ока. У нього навіть сережка у вусі є!
Його очі палають червоним вогнем. Його посмішка наводить жах і здригання всього тіла. Він відкриває свого рота, щоб промовити страшні для мене речі. Повідомити, що голодний, бо нічого ще не їв. Через мене не їв.

В цей час, всі кого я встиг побачити, замовкають. І тепер, вже не одна пара червоних голодних очей дивиться на мене. Їх щонайменше з десяток.

- Я теж голодний...- починає першим якийсь схожий на чупакабру
- І я голодний...- підхоплює копія Буби.
- І я...
- Я теж не проти щось перехопити. З обіду ще нічого не їв.
- А я взагалі тиждень, як без смаколиків...
Один за одним, кожен починає натякати на те, що саме він має мене ...з'їсти. 
- А чого це ти? Чого ти вирішив, що саме ти маєш на нього право? 
- А чому б і ні?
Між двома починається суперечка, стосовно ...права на мене в якості вечері?

Це що сон? Мені це все сниться? Мене вдарила блискавка, яку я не помітив? Чи може мені пороблено? На галюцинації... 
Може це все через ту дівку?

З якого дідька раптом я , дев'ятирічний хлопець, який навчається в університеті, грає в футбол, нікому нічого поганого не зробив, раптом опинився тут і з ...ЦИМИ? 
Я що в пеклі???

Поки всі ці думки, мов назойливі мухи кружляють у моїй голові, суперки між голодною чортівнею стають дедалі запеклішими. Ще трохи і вони почнуть битися один з одним.
Хоча, як на мене, проковтнувши мене вони нічого й не зрозуміють. Для них я розміром з зернятко.
А там... Хто його знає?

Але, те, що мене тримає, раптом як закричить...
- Всім закрити роти!!! Якої бісової матері, ви всі точите на нього свої зуби і ікла? - починає бігати очима по ним. 
В цю мить я розумію, хто тут головний.

Всі замовкають і перелякано починають дивитися один на одного.
Тиша...
Але в цій тиші знаходиться один сміливчик.

- Бо ми всі доклали зусиль, щоб цей зрадник опинився тут.
Мій кат повертає голову в бік сміливця. Сверлить його поглядом, і той замовкає. 
Як там? Скажіть зараз, або замочіть на віки...?!
Здається другий варіант.

Так йому і треба. Ти диви на нього? Мене і з'їсти?! 
Але моя радість не довговічна. Наступні слова вибивають землю з під моїх ніг. Тобто... долоню.

- Але саме я його привів. Отже...- він переводить погляд з них знову на мене - я його і з'їм.

Він бере мене за комір своїми двома пальцями, наче пінцетом, і підносить до рота, якого вже відкрив.

Я дивлюся в очі своїй смерті і виникає одне єдине запитання "За що це мені?"