Глава 2

В дитинстві я дуже боявся бабая. Але ж тоді я був маленьким!!!
Зараз же великий. Я виріс. Я став дорослим хлопцем. Я не вірю в таку фігню. Це все вигадки дорослих. Саме вони його придумали. Щоб лякати дітей.

Пам'ятаю, як в дитинстві, коли я лягав спати.... А якщо бути точним,  мене змушували лягати спати. 
Так от, коли мене змушували лягати спати я дуже цього не хотів. Особливо коли в нас були гості. Хотілося посидіти з дорослими. 
Не знаю чому, але мене завжди цікавили їх розмови, які здавалися неймовірно цікавими.

Але мама завжди казала, що дітям з дорослими немає чого робити й змушувала мене лягати спати. Я ображався, але йшов. Спочатку лягав на ліжко і чесно намагався заснути. Але сон ніяк не йшов.
Тоді я просив маму розповісти мені казку, слізно обіцяючи, що після цього буду спати.
Мама розповідала, але.... і це не допомагало. Тоді я починав вередувати, кричати, що не хочу спати, і ще багато чого....
Мене намагалися заспокоїти. Спочатку по хорошому, а коли це не діяло, то в хід йшла важка артилерія - бабайка.

Ох, як я його чи її ( не знаю точно це вона чи він) боявся!!!! Та я нічого на світі так не боявся, як цієї небаченої страшної істоти.

Мама розповідала, що бабай полюбляє неслухняних дітей забирати до себе. Казала, що коли дитина вередує, то бабай приходить вночі, забирає з ліжка і поклавши у великий мішок, несе до себе до до дому. Там він починає відгодовувати дитину, щоб вона була смачнішою, а потім з'їдає.
А іноді бабай ховається під ліжком. Він полюбляє темряву, бо в ній його не видно і він може ховатися в будь-якому кутку кімнати.

Саме ці розповіді наводили на мене такий страх, що я боявся встати з ліжка чи спустити з нього хоч одну ногу. Саме через цей страх не ходив до вбиральні і терпів, аж поки очі не починали вже лізти на лоба, а сечовий міхур погрожувати лопнути, як мильна бульбашка.

Іноді, чуючі якийсь невідомий мені шум, я накривався з головою ковдрою, і дихаючи через раз, чекав доки все скінчиться.

З часом я подорослішав поступово забуваючи всю цю маячню, але сміючись зі страху молодшого брата.
Ну, а як інакше? Саме для цього і потрібен старший брат... Щоб давати пенделі і сміятися з малого .

І ось тепер, я сам як той боягуз підняв ногу. А це лише звичайна блискавка, звичайний гуркіт грому. І якщо повернути голову і подивитися у вікно, то стане зрозуміло, що на стіні відображаються тіні гілок  дерева, а не довгі руки чогось страшного.

- Я нічого не боюся.
Починаю сам собі стверджувати. Потихеньку опускаючи ногу на підлогу.
Ні, я дійсно не боюся. Це так, на всякий випадок. Раптом там, щось гостре лежить і ще ногу собі проколю. Або ж телефон... Не дуже хочеться його розчавити.

- Фууух...- тяжко видихаю. 
- Ото йолоп... Сам згадав, сам повір, і тим самим сам себе налякав... А все через неї...- починаю злитися згадуючи Алісу.
- Нікого там немає під ліжком... Ну досить, потримав трохи ногу і час піднімати.

Але... підняти її я не можу. Чомусь...
Різький рух ноги вгору, але нічого. Лише дивне відчуття, що хтось легесенько її тримає...
Серце прискорює ритм, очі мало на лоба не вилазять від страху. 
Затамувавши подих піднімаюся. Обережно опускаю очі вниз....
Через темряву нічого не можу побачити. 
Рукою починаю обстежувати ногу....
На ній щось є. Щось холодне, мокре і з пупирками.
Все, готуйте змінні штани, бо відчуваю мої зараз будуть мокрі...
Звісно ж не через мене.... Не подумайте нічого такого!!!

Це щось починає ворушитися і вже міцніше стискає мою частину тіла.
- Що за хрінь....??? Добре розумію, що під ліжком таки, щось є. І це вже не смішно. Бо це щось під МОЇМ ліжком.

Намагаюся розчепити пальці, які я добре вже бачу, бо якраз блискавка засвітила знову у вікно.
Що тут починається....

Війна не на життя, а на мою ногу. 
Приборкавши свій страх тягну її допомагаючи собі руками. 
Це ЩОСЬ лупить мене по руками і продовжує тягнути до себе. Я не втримую рівноваги і падаю на пол. Ледве встигаю відкрити очі і почати щось розглядати, як відчуваю, що мою другу ногу теж вже атакували.

В цей самий час блискавка знову освітлює приміщення, де коїться вся ця чортівня.

Картина маслом...
Якийсь страшний волохатий дядько, у якого прикрите лише діторобне місце, з шевелюрою яка дає зрозуміти, що чудово підходить як хатина для бліх, виваливши язика на бік досить дивно посміхається. Типу: " Ну що попався, голубчик!?".

Дивлюся на це жахіття і починаю просити бога, щоб все це було сном.
- Ану рота свого закрий і перестань дивитися на мене, як на не зрозуміло кого.- чую гидотний старий голос.

Від почутого мурахи ( добре, що не його блохи, чи воші) по всьому тілу. 
Даю собі команду"Рятуйся" і з усіх сил починаю брикатися.

Мій опонент теж не втрачає віри в себе і не пасе задніх.
Упершись ногами в ліжко, з ще більшою силою починає затягувати мене до себе.
В голові одна думка:" Господи, вбережи мене від цього. Я не хочу осліпнути. Я не хочу бачити те, що в нього ховається нише пояса під лахміттям, яке схоже на кокосові волокна.Моя дитяча психіка цього не витримає".
І чи то у страху очі такі великі, чи то в мені є стільки сили про яку я навіть не здогадувався, але я вириваю одну зі своїх ніг і влучним ударом потрапляю йому в носа.

Такого повороту ніхто не очікував. Поки ВОНО вхопилося за носа від несподіванки, я вириваю другу ногу.
- Ось так тобі, чудовисько заморське. Я що дарма на футбол ходжу.- Гордо промовляю я.
- А я капоерою займаюся, Красунчику.
Чую я у відповідь. І ВОНО починає виповзати з під ліжка, а я втрачаю свідомість чуючи над собою:"Ех... Слабак!!!"