Розділ XV

Зала засідань спорожніла не одразу.

Лицарі ще кілька хвилин сперечалися над картами, Архель щось тихо обговорював із Луареном, а Тарен уже встиг десь дістати їжу й тепер абсолютно безсоромно їв просто над королівськими документами.

— Якщо ти залишиш жирну пляму на карті, — холодно мовив Каель, — я залишу тебе без рук.

— Тоді я не зможу тримати їжу. Це жорстоко.

— Це справедливо.

Райден фиркнув зі сміху, а Солар лише похитав головою.

Поступово голоси стихали. Люди розходилися працювати далі — і замок знову ожив тією особливою метушнею, яка буває лише тоді, коли велике місце прокидається після довгого сну.

Ковалі працювали майже безперервно. У внутрішньому дворі дзенькіт металу не стишався ні вдень, ні ввечері. У коридорах носили старі книги, списки запасів, тканини, зброю. Слуги провітрювали кімнати, які двісті років стояли закритими. У південному крилі вже відновлювали стару бібліотеку, а біля стайнь Берік особисто допомагав конюхам — і судячи з того, як спокійно поводилися навіть найдикіші коні поруч із ним, виходило в нього добре.

Замок жив.

І разом із ним — королівство.

Коли двері зали остаточно зачинилися, всередині залишилися лише двоє.

Король повільно видихнув і відкинувся на спинку крісла.

— Я починаю згадувати, чому ненавидів засідання.

Андоміель тихо усміхнулася, збираючи карти.

— Тому що половину часу Тарен говорить дурниці?

— Ні. Бо половину часу я стримую себе, щоб не вбити Тарена.

— Це теж.

Він тихо засміявся — коротко, втомлено, але щиро.

Кілька секунд вони просто мовчали.

Без необхідності щось пояснювати.

Після двохсот років це мовчання не було незручним. Навпаки — у ньому було щось майже болісно рідне.

Король спостерігав, як вона проводить пальцями над мапою, збираючи розкидані позначки легкими спалахами магії.

— Ти втомлена, — сказав він раптом.

— Ми всі втомлені.

— Андоміель.

Вона підняла очі.

І відразу зрозуміла: він бачить більше, ніж інші.

Завжди бачив.

— Магія такого масштабу не минає безслідно, — тихо сказав він. — Навіть для тебе.

Вона на мить відвела погляд.

— Я впораюсь.

— Я знаю.

Саме тому ці слова й прозвучали так тихо.

Король підвівся й підійшов ближче. Тепер між ними залишалося всього кілька кроків.

— Але це не означає, що ти повинна тягнути все сама.

Андоміель дивилася на нього кілька секунд, а потім ледь усміхнулася.

— Каель випадково тебе вкусив? Щось ти надто серйозний сьогодні.

— А ти, схоже, зовсім не змінилася.

— Це проблема?

— Ні, — він опустив погляд на неї, і в золоті його очей з’явилося щось тепле. — Це одна з небагатьох речей, які зараз здаються правильними.

На мить світ ніби стих.

За вікнами шумів вітер, десь далеко лунав метал, у дворі хтось сміявся — замок жив своїм життям, але тут, між ними, усе стало тихішим.

Король повільно підняв руку й прибрав темне пасмо волосся з її обличчя.

Звичайний жест.

Занадто звичайний для того, скільки всього в ньому було.

Андоміель прикрила очі лише на секунду, легко нахиляючись до його долоні.

— Якщо хтось зайде, — тихо промовила вона, — Тарен не заткнеться до кінця життя.

— Він і так не затикається.

— Справедливо.

Він усміхнувся вже відкрито цього разу.

А потім його погляд знову став серйозним.

— Ти справді хочеш сьогодні почати з магічного бар’єру?

— Чим швидше — тим краще. Поки про нас лише здогадуються, ми маємо перевагу.

Вона зробила крок назад.

— До того ж я хочу перевірити старі вузли магії навколо столиці. Якщо хоча б частина з них збереглася…

— То відновлення піде швидше, — закінчив він.

— Саме так.

Король кілька секунд мовчав, потім кивнув.

— Тоді я скличу лордів.

— Уже?

— Чим швидше вони приїдуть — тим краще. Ті, хто залишився вірним короні, мають побачити мене особисто. Інакше чутки почнуть рости швидше за нас.

Андоміель тихо хмикнула.

— А вони й так ростуть.

— Тим більше.

Він відійшов до столу, взяв один із сувоїв.

— Ми почнемо з благоустрою столиці та найближчих земель. Відновлення доріг, укріплень, складів, систем водопостачання. Якщо королівство хоче вижити — воно має працювати.

— А якщо лорди почнуть гризтися між собою?

— Тоді я нагадаю їм, чому вони досі живі.

— Жорстоко.

— Ефективно.

Андоміель тихо засміялася.

Потім простягнула руку.

Магія м’яко спалахнула між її пальцями — тонкими золотими нитками, схожими на живе світло.

Вона заплющила очі.

І замок відповів.

Десь далеко, у самих стінах, щось тихо загуло. Старі руни, приховані в камені ще за часів заснування столиці, одна за одною почали прокидатися.

Світло пробігло вздовж колон.

По коридорах пронісся теплий вітер.

У дворі люди завмерли, піднімаючи голови.

— Почалося… — тихо видихнув хтось.

А над замком, високо у вечірньому небі, на мить з’явився напівпрозорий золотий контур стародавнього магічного бар’єру. Ще слабкий. Неповний.

Але живий.