Розділ XIV

Розвідники вирушили першими.

Троє вершників, у легких плащах без гербів, виїхали з північних воріт замку ще до світанку. Їхні імена не знали навіть усі лицарі — лише король, Андоміель і Луарен, який особисто складав маршрут.

— Не залишайте жодних слідів, — тихо сказав Луарен, коли вони осідлали коней. — Світ забув про нас. І хай краще думає, що ми досі у тіні.

Перший мав вирушити на схід — туди, де колись стояли міста Торена і Рейнваль, а тепер, за словами Лисандра, панували нові торгові князівства.

Другий — на південь, де, за чутками, виникла нова імперія з магічними технологіями, небезпечна навіть для старих рас.

Третій — до півночі, в землі, що колись належали ворогам. Там, серед руїн старих фортець, тепер, казали, панують чудовиська й дикуни.

Їм належало знайти відповіді — хто тепер править, які сили лишилися у світі, і чи є ті, хто ще пам’ятає їхнє королівство.

Коли ворота зачинилися за останнім вершником, Андоміель стояла поруч із королем.

Вона мовчала, вдивляючись у далечінь, де вже блідло небо.

— Вони не всі повернуться, — прошепотіла вона.

Король нахилив голову.

— Я знаю, — тихо відповів він. — Але тепер у нас знову є вибір.

Позаду них, у дворі, лицарі завершували останні приготування. Замок гудів, мов жива істота. З кожною годиною він нагадував про те, що легенда — прокидається.

Сонце повільно піднімалося над гірськими хребтами, і золоті промені ковзали по броні вершників, що блищала, мов розтоплене світло.

Король сидів рівно, його погляд був спокійним, але в очах жеврів вогонь — той самий, що колись надихав війська й цілі народи.

Поруч їхала Андоміель — у білому вбранні, як на світлині, легкому й величному водночас. Її рухи були точні, мов ритуал, а навколо неї — ледь відчутне тремтіння магії, що плинула разом із вітром.

Позаду них — староста, похилий, але гордий чоловік, і ще кілька селян, які зважилися залишити свої оселі. Вони мовчали, та в їхніх очах світилася надія. Вперше за довгі роки вони вирушали не тікати, а йти вперед.

Коли вершники спустилися долиною, сонце вже стояло високо.

Село лежало перед ними спокійне, затишне, огорнуте запахом свіжого хліба й диму з коминів. Кам’яні стіни старих будинків, що колись належали місту, тепер стояли, обплетені виноградом і часом, — залишки минулої величі.

Та варто було вершникам з’явитися на головній вулиці, як життя завмерло. Люди, що порались біля домів, один за одним зупинялися.

Попереду їхав він — король.

Його броня, мов виткана з ранкового світла, відбивала кожен промінь сонця. Золоті очі — знак королівського роду — випромінювали спокій і силу, якої не бачили тут понад двісті років.

Шепіт пройшов натовпом:

— Король… сам король…

Але коли поруч із ним побачили жінку — ту, що колись жила серед них, — шепіт перетворився на тривожний гомін.

— Міра?..

Андоміель спішилася, ступила вперед. Її погляд був спокійним, але глибоким — як небо перед бурею.

Перед нею стояла родина, в домі якої вона колись мешкала: чоловік, його дружина і їхня донька — та сама, що знайшла її в лісі. Зараз у очах дівчини тремтів не страх, а сором.

— Міро… — прошепотіла вона, ковтаючи слова. — Ми… не знали…

Андоміель легенько нахилила голову, але не в поклоні — радше у визнанні того, що колись було.

— Ви дали мені притулок, коли я нічого не пам’ятала, — сказала вона тихо. — І хоч я була для вас тягарем, я пам’ятаю вашу доброту.

Жінка зблідла, прикриваючи рота долонею.

— Ми… не завжди були добрими, — прошепотіла вона. — Ми боялися. Не розуміли, хто ви. Думали… що з вами щось не так.

Чоловік, опустивши погляд, стиснув у руках капелюха.

— Пані… ми не знали, що ви…

Король ступив уперед і став поруч з Андоміель. Його рука ледь торкнулася її плеча — жест не володаря, а того, хто стоїть поруч рівним.

— Тепер знають, — промовив він. — Вона — Андоміель, маг королівського двору. І ніхто не має права забути, що завдяки їй ви сьогодні живі.

Селяни опустили голови. Від сорому. Від подиву. Від страху перед власним минулим.

Дехто тихо хрестився, дехто просто відступив убік, даючи їм дорогу.

Андоміель стояла рівно, гордо. В її очах не було гніву — лише спокій, глибокий і невблаганний, мов у того, хто вже бачив і більшу темряву.

Вона не опускала голову — лише на мить перевела погляд на короля, і цього було достатньо, щоб між ними промайнуло невимовне розуміння.

— Я пам’ятаю цей дім, — сказала вона, глянувши на знайомі стіни. — Звідси я почала свій шлях. І, можливо, саме тому сьогодні повернулася сюди перш за все.

Король коротко кивнув.

— Тоді почнемо відновлення з цього місця. Із дому, що дав прихисток навіть тоді, коли світ забув про своє минуле.

Жінка схлипнула, а чоловік ледь чутно промовив:

— Пробачте нам, пані Андоміель.

Вона не відповіла — лише торкнулася пальцями повітря, і біля порогу їхнього дому розцвів невеликий кущ білих квітів.

— Минуле пробачене, — сказала вона. — Але пам’ятати про нього варто.

Король глянув на неї з тією самою тихою гордістю, яку дозволяв собі тільки поруч із нею.

— Ходімо, Андоміель. У нас попереду ще багато місць, що чекають пробудження.

…І коли вони рушили далі, старий дзвін вдарив — вітер піднявся, торкнувшись дахів, і полетів поміж вулиць.

Двері самі собою прочинилися, десь упала дерев’яна вивіска, і крізь повітря пройшов тихий, майже нечутий шепіт — наче саме місто, колись перетворене на село, прокидалося від сну.

Навіть повітря стало чистішим, а сонце — яскравішим.

Тарен, що їхав позаду, скосив погляд на Андоміель, потім — на короля.

— Чудово, — буркнув він. — Ще трохи, і почнуть самі будинки вклонятися.

Король ледь усміхнувся:

— Це було б зручно.

— Ага, — відповів Тарен. — Особливо для тих, хто живе на другому поверсі.