Розділ XIII

У замку знову панувало життя.

Коридори, що століттями стояли в тиші, тепер наповнилися рухом — відлунням голосів, металевими звуками зброї, тупотом чобіт, дзвоном посуду та приглушеним сміхом. Ковалі у підземних майстернях — ті самі, що застигли у часі разом із замком, — знову запалили вогонь у горнах. Вони лагодили стару броню, кували нові леза, ніби прагнули надолужити втрачені роки. Кухарі, звільнені від кам’яного сну, наповнювали повітря запахом хліба й спецій. Конюхи чистили стайні, що ще недавно були темними печерами, а тепер знову дзвеніли іржанням.

Замок — колишня столиця — дихав. Його стіни виблискували світлом, мармурові підлоги віддзеркалювали сяйво кришталевих люстр, а древні гобелени розправили тканину, ніби зітхнувши від полегшення.

Після наради все змінилося.

Король ухвалив рішення: спершу відновити лад у власних землях, відправити розвідників до сусідніх королівств і з’ясувати, як змінився світ за двісті років. Лицарі розподілили обов’язки, і тепер кожен знав, що має робити.

Та поки замок готувався до нового життя, Андоміель стояла біля вікна своєї кімнати, вдивляючись у ніч.

Місяць завис над замком, немов нагадування про час, що минув. Його світло падало на її шкіру, торкаючись її так м’яко, що здавалося — ніч сама схиляється перед нею.

Вона зняла просте селянське вбрання — грубу тканину, яка більше не належала їй.

І вдягла те, що належало їй по праву.

Сукня — глибокого чорного шовку, у який впліталися сріблясто-золоті нитки, що мерехтіли, ніби зорі, вплетені у нічне небо. Прозора біла тканина спадала з її плечей, огортаючи кожен рух, мов дим або подих магії.

Тонкі ланцюжки з самоцвітами ковзали уздовж її рук, а на грудях сяяв камінь — не прикраса, а жива частина її сили.

Темне волосся спадало хвилями по спині, у пасмах мерехтіло відблиском зоряного сяйва.

Вона виглядала так, ніби сама ніч спустилася у цей світ — прекрасна, небезпечна, і водночас сповнена спокою.

Коли вона простягла руку, у повітрі з’явилася знайома книга. Вона не була артефактом влади — лише сховищем знань. Її сторінки прошелестіли, ніби вдихнули життя, а повітря наповнив аромат давньої магії.

Тепер вона знову була собою — Андоміель, маг королівського двору. Та, що пережила час і прокляття.

Кілька днів потому замок був готовий.

У внутрішньому дворі стояли коні — могутні, статні, обсипані пилом світанку.

Лицарі один за одним виходили з головних воріт. Їхня броня, створена за єдиним зразком, виблискувала золотим і срібним блиском — витончена, легка, але достатньо міцна, щоб витримати удар дракона. Кожен рух відлунював силою, але водночас — спокоєм.

Каель перевіряв мечі. Його темне волосся спадало на обличчя, а погляд — холодний, точний, як лезо клинка.

Солар стояв поруч, трохи далі, — світлий, зосереджений, спокійний, наче сама відданість утілена в людині.

Тарен, як завжди, жартував із конюхами, намагаючись розрядити напруження, але навіть у сміху його рухи були точними, контрольованими.

Луарен щось коротко обговорював з Архелем — той стояв у тіні, мовчазний, але погляд його був пильний, ніби він бачив те, чого інші не помічали.

Берік поправляв ремені збруї, усміхаючись уголос, як завжди, — добра душа, що приховувала у собі бурю.

Райден, із полум’яним волоссям, був нетерплячим — уже рвався в дорогу.

Король з’явився останнім.

Його золота броня виблискувала у ранковому світлі, але не надмірно — не як показ сили, а як її втілення. Легка, витончена, створена для руху. Плащ — білий, з тонкою золотою вишивкою, що нагадувала руни стародавніх королів.

Він зупинився біля свого коня й підняв погляд на вежі.

Там, на сходах, з’явилася Андоміель.

У білому вбранні з тонкими золотими візерунками, підперезаному темно-синім поясом, вона виглядала так, ніби вийшла зі сторінок давнього пророцтва. Світло ковзало по гладкій тканині, відбиваючись від сапфіра, що сяяв на її грудях, — каменя, який відгукувався на кожен подих магії.

Вона спускалася повільно, тримаючи руки за спиною; кожен її рух був спокійним, вивіреним, величним. Її кроки ледь відлунювали, та навіть цього було достатньо, аби всі навколо мимоволі схилили голови.

Навіть вітер, торкнувшись її плаща, завмер, ніби впізнав ту, хто колись керувала самим повітрям.

— Ти виглядаєш … як буря перед світанком, — тихо мовив Тарен, але Каель миттю штовхнув його ліктем.

— Готові? — запитав король, коли вона підійшла ближче.

— Усе готово, — відповіла Андоміель, зустрівши його погляд. — Розвідники вирушили на схід і північ. Кілька — до гірських перевалів і руїн старих фортець. Ми матимемо новини за кілька тижнів.

— Добре, — коротко кивнув він. — А ми вирушаємо до південних земель. Люди мають побачити, що їхній король повернувся.

Лицарі схилили голови. Коні били копитами по каменю, виблискуючи під сонцем.

Повітря наповнилося передчуттям.

— І все ж, — прошепотіла Андоміель, кидаючи останній погляд на замок, — відчуваю, що цей шлях стане початком чогось більшого.

— Завжди стає, — відповів він, подаючи їй руку, щоб допомогти сісти в сідло. — Ми просто не завжди знаємо, чого саме.

Їхні пальці торкнулися. І на мить навколо знову спалахнуло те саме сяйво, що двісті років тому колись знищило пітьму.

Замок дивився їм услід.

Живий. Вільний.

І вперше за два століття — сповнений надії.