Розділ XII

У великій залі рад, де ще недавно панувала тиша, тепер горіло десятки свічок. Повітря пахло пергаментом і воском, а на великому столі лежала розгорнута мапа — стара, але відновлена чарівно, щоб показати не лише річки й гори, а й кордони, що змінилися за час прокляття.

Король Альтаір стояв біля вікна, задумливо вдивляючись у сутінки за склом. Його погляд повернувся до залу, де вже зібралися лицарі, радники й гості.

Біля нього — Андоміель, її очі ковзали по лініях карти, час від часу спалахуючи слабким світлом — вона оживлювала старі магічні позначки, які колись створювала сама.

Лисандр, що стояв трохи осторонь, розгорнув принесений сувій і почав говорити:

— Те, що ми знаємо про нинішній світ… неповне. За двісті років утворилося кілька нових держав, інші ж — зникли без сліду.

Він показав на південний захід карти:

— Тут, де раніше були землі Атерії — пустка. Після війни з Північними Князівствами земля стала мертвою, і ніхто там не живе. Кажуть, магічні бурі там ще досі гуляють.

— А на сході, — він перемістив руку, — колишнє королівство Нордален розділилося на три дрібні володіння. Здається, ними правлять торгові ради, не королі.

— Торговці правлять землями? — скептично кинув Каель, схрестивши руки.

— І це працює? — підкинув Тарен, з посмішкою, але без звичного легковажства.

Лисандр знизав плечима:

— Мабуть, поки що. Але головні торгові шляхи тепер проходять через них.

— Через Нордален і далі до Аркієну, — додав староста. — Це нова держава, збудована на старих південних землях. Кажуть, у них править рада магів. Не всі довіряють їм.

При цих словах Андоміель напружилася:

— Рада магів? Звідки вони взялися?

— Із уламків старих орденів, — відповів Лисандр. — Після вашого зникнення частина шкіл занепала, але деякі учні, виживши, створили спільноти. Вони об’єдналися, щоб стримувати хаос.

— І взяли собі забагато влади, — додав Архель з тихим презирством. — Маги без контролю — небезпечні.

— Не всі, — відказала Андоміель спокійно, але її голос мав сталь у відтінку. — Проте якщо серед них той, хто наклав прокляття… це місце треба перевірити.

Солар нахилився над картою:

— А наші союзники? Ті, що лишилися вільними?

— Королівство Еланор на північному заході досі стоїть, — повідомив староста. — Вони вижили завдяки сильній армії й добрим зв’язкам з морськими містами. Але зараз у них нова династія. Про стару пам’ятають лише в хроніках.

— Отже, союзників немає, — глухо сказав Берік.

— Поки що, — заперечив Альтаір. — Але ми ще не зробили першого кроку.

Лисандр кивнув:

— Саме тому я вважав за потрібне прийти. Поки всі думають, що це лише легенда, у вас є перевага — час. Ви можете спостерігати, дізнатися більше, обрати шлях, не розкриваючись одразу.

Андоміель торкнулася пальцями краю карти:

— Якщо ми залишимося невідомими, нас забудуть знову. Люди мають знати, що їхній король живий.

— Ти пропонуєш діяти відкрито? — запитав Каель.

— Я пропоную повернути правду, — відповіла вона.

Король тихо усміхнувся, торкнувшись її руки — коротко, непомітно для більшості, але достатньо, щоб вона відчула підтримку.

— Ми покажемо, що наш дім живий, — сказав він. — Почнемо з власних земель. Я сам хочу побачити, що лишилося після двохсот років.

Лицарі переглянулися — жоден не заперечив.

Солар підняв голову:

— Тоді треба скласти план. Якщо ми вирушимо, хтось має залишитися, щоб тримати замок у порядку й приймати тих, хто прийде.

— Я можу залишитися, — сказав Архель, — і Лисандр теж. Якщо ззовні з’являться магічні коливання, ми зможемо їх помітити першими.

— Гарна думка, — погодилася Андоміель. — А ми з королем вирушимо в об’їзд.

— Звісно, я теж поїду, — додав Тарен, з удаваною невинністю. — Хтось же має розважати вас у дорозі.

— І вляпатись у першу ж бійку, — буркнув Каель, але в його очах з’явився вогник. — Добре. Їду теж.

Райден і Берік піднялися майже одночасно, без слів. Це вже було зрозуміло.

Староста, що досі мовчав, раптом промовив:

— Люди… люди будуть раді побачити вас, мій королю. Але багато хто боїться. Вони не знають, що чекає їх далі.

Альтаір кивнув:

— Тому ми й поїдемо. Щоб показати — страх скінчився. Щоб світ побачив, що старий замок живий, а разом із ним — і королівство.

Андоміель схилила голову:

— І щоб нагадати тим, хто забув, яку силу несе світло.

На мить у залі запала тиша — спокійна, впевнена.

Свічки відбивалися у золоті його очей і в чорному, мов нічне небо, шовку її волосся.

Після двох століть тиші вони знову стояли поруч — маг і король, дві частини однієї сили.

А за ними — ті, хто був готовий піти до кінця.

Король обвів залу поглядом.

— І ще одне, — його голос знову став діловим. — Ми не можемо покладатися лише на чутки. Потрібна розвідка.

Каель кивнув:

— Є кілька добрих людей, тих, кого ще не призначили. Вони можуть пройти непомітно навіть крізь чужу столицю.

— Відішліть їх, — сказав Альтаір. — Не більше двох у кожен напрямок: північ, південь і схід.

Архель додав, уже записуючи щось у короткий шкіряний журнал:

— Візьму перевірених розвідників. Один мисливець, один маг-ілюзіоніст. Більше не потрібно — хай тіні не кидають тіней.

— Добре, — тихо мовила Андоміель. — Попросіть їх уникати відкритих шляхів. Світ може не бути готовим до нашого повернення.

Альтаір кивнув.

— Хай ідуть уночі. І нехай пам’ятають — кожен їхній крок стане кроком нашого королівства.

Він обернувся до неї — і на мить усі турботи розтанули в його погляді.

Вона відповіла йому тією ж тишею — просто легким нахилом голови.

Попереду чекала дорога, що могла привести або до відродження, або до нової війни.

Але вперше за двісті років усе знову рухалося вперед.