Розділ XI

Повітря в залі змінилося. Тиша — глибока, урочиста — розлилася між стінами, коли король жестом запросив гостей ближче. Слуги розставили стільці, принесене світло свічок відбивалося в мармурі підлоги, у блиску металу, у золотих очах, що уважно спостерігали.

Староста, все ще приголомшений, говорив повільно, обережно, наче боявся розбудити щось велике:

— Ми… не знали, як буде правильно. Але коли зранку небо стало яснішим, і гора засвітилася, ми зрозуміли — прокляття впало. Люди бачили, як у замку запалилися вогні. І тоді ми вирішили… прийти.

Король кивнув, уважно вислухавши.

Його голос був спокійний, але твердий — той самий, що колись піднімав армії:

— Ви зробили правильно. Ваш прихід — перший крок до того, щоб повернути життя цим землям.

Він перевів погляд на другого чоловіка — того, хто стояв позаду, стримано, але впевнено.

— А ви, здається, не просто селянин, — сказав він, і в його голосі з’явилася цікавість. — Хто ви?

Лисандр виступив уперед. На мить їхні очі з Андоміель зустрілися, і час ніби завис.

Його обличчя змінилося — доросліше, стриманіше, але вона відчула знайому ауру, відблиск того самого вогню, який колись навчила контролювати.

— Моє ім’я… Лисандр, — промовив він урочисто. — Колись я був придворним магом, учнем Андоміель.

Зала наповнилася глухим шепотом. Лицарі перезирнулися — навіть Тарен, що зазвичай не втрачав нагоди пожартувати, виглядав розгубленим.

Андоміель повільно підвелася.

Її голос був тихий, але глибокий, немов вона говорила з власними спогадами:

— Лисандр…

Вона зробила крок до нього, і в повітрі пробігла легка хвиля магії — відлуння впізнавання. — Ти… вижив.

— Завдяки вам, — він нахилив голову. — Ви відправили мене тоді в магічні ліси за артефактом. І коли я повернувся… замок уже був проклятий.

Він замовк на мить, опустивши погляд. — Я намагався зламати прокляття, але сила, яку залишив той чаклун, перевищувала мої можливості.

Андоміель підняла руку, зупинивши його:

— Ти не винен. Ніхто з нас не міг передбачити цього.

Він зітхнув і все ж продовжив:

— Я знав, що одного дня ви прокинетеся. І чекав. Я збирав усе, що міг — історії, згадки, залишки рукописів про час, коли замок упав.

На жаль, багато знань втрачено, але дещо збереглося.

Він витягнув зі свого плаща невеликий сувій, перев’язаний старою червоною стрічкою. — Це записи тих, хто бачив останні дні вашого царювання.

Король простягнув руку, але Андоміель узяла сувій першою. Її пальці здригнулися — матеріал був знайомий, власноруч створений.

— Це… мій архів, — прошепотіла вона. — Я думала, все знищено.

— Я врятував частину, — тихо сказав Лисандр. — Досі не розумію, чому той, хто нас прокляв, не стер пам’ять повністю. Можливо, йому потрібно було, щоб хтось пам’ятав.

Каель нахилився до столу, напружено вдивляючись у символи:

— А він — живий? Той, хто наклав прокляття?

— Є підозра, — відповів Лисандр. — Деякі магічні відлуння досі відчуваються на сході. Але якщо це справді він — він дуже старий. Або…

Погляд його ковзнув до Андоміель. — Дуже сильний.

Він помітив, як староста здивовано перехрестився, а один з його супроводжуючих прошепотів:

— Як може хтось жити двісті років?..

Лисандр пояснив спокійно, без зверхності:

— Сильна магія — це не лише сила. Вона подовжує життя. Чим більша енергія в тобі — тим повільніше старієш.

— Тому Андоміель… і всі, хто з нею, — він обережно глянув на короля і сімку, — виглядають так, ніби минуло кілька місяців, а не століття.

Староста перехрестився ще раз, не вірячи очам, і прошепотів:

— Божа милість…

— Ні, — спокійно відповіла Андоміель. — Це просто ціна.

Вона глянула на короля — короткий обмін поглядів, теплий і сумний водночас. — Магія не дає нічого безкоштовно.

Король підвівся, його голос знову набув сили:

— Нам потрібно більше відомостей про світ зовні. Що сталося з нашими сусідами, які землі тепер під владою інших?

— І чи пам’ятають про нас, — додав Солар.

— Пам’ятають, — відповів Лисандр. — Але не так, як ви думаєте. Про вас складено легенди. Одні кажуть, що ви стали духами, що охороняють гори. Інші — що ви заснули, чекаючи слушного часу.

Він злегка усміхнувся. — Схоже, вони не помилялися.

Тарен розсміявся:

— А я завжди казав, що про нас колись пісні співатимуть!

Архель лише закотив очі, але навіть він посміхнувся.

Тиша, що настала після цього, вже не була напруженою. Вона була живою — наповненою новим подихом, надією.

Андоміель розгорнула сувій, дивлячись на рядки, що колись писала власноруч. Її пальці тремтіли, коли вона стискала папір.

— Ми повернемо все, — прошепотіла вона. — Не лише замок. Світ, який ми втратили.

Король нахилився ближче, його голос звучав тихо, але кожен почув:

— Разом.

І цього слова вистачило, щоб усі присутні — від наймолодшого воїна до старого старости — відчули, що минуле справді прокинулося.