Розділ X

Світло пробивалося крізь високі вітражі, фарбуючи тронну залу в золоті та рубінові відтінки. Колись холодний і спустошений, тепер замок знову дихав. Повітря наповнилося рухом — гоміном голосів, тихим стуком металу, шелестом плащів. Життя, що століттями спало, прокинулося.

У великій залі засідань, за довгим дубовим столом, сиділи вони — сімка, король і вона.

Король, у темному вбранні, що пасувало йому майже так само, як золоте світло, що відбивалося в очах, сидів на чолі столу. Біля нього — Андоміель.

Її присутність здавалася такою природною, ніби вона завжди мала бути поруч. Вона схилилася трохи вперед, слухаючи, як Луарен, спокійний і точний, викладав звіт про стан замку.

— Всі запаси збережено, — говорив він рівно. — Арсенали, схови, бібліотека. Навіть зброя не зруйнувалася — диво, або… твоя робота, Андоміель.

Вона злегка всміхнулася, не відриваючи погляду від карт, розгорнутих на столі:

— Я просто замкнула простір. Замок сам себе охороняв, поки ми спали.

Каель нахилився вперед, спершись на долоні. Його чорне волосся спадало на плечі, погляд залишався холодним, але голос — теплішим, ніж зазвичай:

— Тоді наші вороги боялися не дарма. Кажуть, навіть намагалися увійти, але прокляття спалювало все живе, хто ступав за межу.

Він глянув на короля. — Столиця залишилась незайманою, мій королю.

— Називай мене по імені, Каелю, — тихо промовив той. — Досить цього «мій королю». Ми знову разом, і я не хочу більше відстаней між нами.

Солар тихо посміхнувся, золотисте волосся впало на чоло:

— Ти завжди так кажеш, коли почуваєшся винним.

Король підняв брову, але в очах промайнув вогник сміху.

Андоміель усміхнулася — тепло, по-домашньому. Вона була єдиною, хто міг дозволити собі торкнутися його руки просто так, не думаючи про церемонії. Його пальці відповіли коротким, але значущим стиском — невидимим для інших, проте кожен у залі все чудово зрозумів.

— Ми маємо вирішити головне, — підвів голос Луарен. — Що за цей час сталося за межами замку. Хто тепер править на півдні, хто контролює торгівельні шляхи. І, звісно, хто стояв за прокляттям. Якщо чаклун, який його створив, ще живий…

— Ми знайдемо його, — перебив Райден, уткнувши меч у підлогу й спираючись на руків’я. — І змусимо відповісти. За все.

— За всіх, — додав Берік, глухо. Його масивна постать скидалася на живу стіну, а очі, зазвичай добродушні, потемніли.

— Я бачив, як гинули наші люди, як їхні душі тліли. Якщо той, хто наклав це прокляття, ще дихає — я його знайду.

— Ти знайдеш, — спокійно мовила Андоміель. — Але не сам.

Вона підвелася, легким рухом долоні створивши у повітрі ілюзію карти. Сяйво обрисувало гори, ріки, кордони, що тремтіли, мовби живі.

— Світ змінився, але ми можемо його повернути. Почнемо з відновлення зв’язку з поселеннями. Вони мають знати — ми прокинулися.

— Уже знають, — буркнув Тарен, що сидів, розкинувшись на спинці стільця. — Селяни завжди відчувають, коли старе зло щезає. Або коли прокидається нове.

Він підморгнув Андоміель, отримавши від Каеля тихий, але багатозначний погляд.

— Що? Я просто сказав, що нас, можливо, чекають гості.

Наче на підтвердження його слів, двері відчинилися.

Охоронці схилили голови — і в зал зайшли троє. Староста, сивий, з плечима, що носили важкість років. Поруч із ним — двоє чоловіків молодших, один із яких одразу привернув увагу Андоміель.

Лисандр.

Його обличчя було знайомим і водночас дивно новим — наче вона бачила його після дуже довгого сну. Погляд — прямий, трохи обережний, але з тією ж довірою, з якою він колись розповідав їй легенди біля вогню.

Він низько вклонився.

— Ми… ми прийшли від імені села, що під горами, — почав староста, голос тремтів від хвилювання. — Щоб… дізнатися, чи правда. Чи справді замок більше не проклятий. І… подякувати, якщо так.

Король підвівся. Його світле волосся торкнулося плечей, очі засвітилися теплом.

— Прокляття знято, — сказав він просто. — І наші землі знову під захистом. Вам більше не треба боятися.

Лисандр глянув на Андоміель. У його погляді було стільки запитань, що вона на мить забула як дихати.

Її ім’я знову відгукнулося в повітрі — тепер не як тінь минулого, а як частина живого, нового світу.

Вона злегка кивнула йому, усміхнувшись — уперше по-справжньому спокійно.

У цю мить король ледь помітно торкнувся її плеча — як нагадування, що вона не сама.

Їх усіх чекало нове життя — і, можливо, стара війна, що ще не закінчилася.

Але вперше за двісті років у цьому замку знову звучав сміх.

І це було початком.