VIII РОЗДІЛ — ПРОБУДЖЕННЯ КОРОЛІВСТВА

Тиша замку була не просто тишею — вона дихала. Старий камінь, що ще хвилину тому здавався мертвим, тепер ніби вловив її присутність і слухав. Міра йшла повільно, вдихаючи холодне повітря, що пахло пилом, старою магією і чимось дивно знайомим — запахом, який викликає спогади, хоча пригадати їх ще неможливо.

Крок. Другий.

Вона не думала, куди йде. Її ноги рухалися самі, наче пам’ятали шлях, якого не знала її свідомість.

Коридори були тихими. Та не мертвими.

Кожна плита під ногами дихала спогадом, кожен розбитий вітраж, крізь який пробивалося світло, огортав її сріблом — ніби впізнавав. Вона йшла, не знаючи куди, але ноги самі знаходили шлях. Розбиті арки, павутиння, що звисало, мов давні завіси, колони, на яких збереглися печаті — стерті часом, але її пальці знали — о, вона вже торкалася цих знаків.

— Що це… таке? — шепнула вона, хоча в залі не було жодної душі.

Уривки. Сміх. Шурхіт плаща. Вогні факелів. Чоловічий голос, низький, теплий:

«Ти знову не спиш. Зірка, ти коли-небудь навчишся відпочивати?»

Вона здригнулася і озирнулася різко. Порожньо. Але серце… серце відгукнулося.

Вона йшла далі.

Пройшла повз величні двері, які колись вели до зали банкетів. Їй здалося, що вона на мить почула дзвін келихів, сміх, музику лютні… і власний голос — жартівливий, різкий, але теплий:

«Тарене, я ще раз побачу тебе з келихом — і перетворю тебе на жабу. І поклянуся на небесах — залишу так назавжди.»

І чийсь регіт, гучний, невгамовний, наче грім у коридорах.

Вона торкнулася дверей, і вони самі прочинилися, обдавши її пилом часу. Але вона не увійшла. Серце билося — не тут. Далі.

Коридор вів угору. Довгий проліт сходів, вкритий тріщинами. Вітер пробігся мармуром, і на мить вона почула… рибок кроків. Чужих. Але таких знайомих.

«Поспішай, ти ж казала, що ненавидиш запізнення.»

— Хто ти? — прошепотіла вона. — Хто… я?

Відповіддю стало важке, глибоке дихання.

Не людське.

Вона завмерла біля високих дверей — найвеличніших у замку. Вони були розбиті, але все ще стояли, тримаючи себе силою однієї лише пам’яті. Її пальці торкнулися холодного дерева.

І двері самі відчинилися.

Повітря всередині було густим. Немов світ затамував подих.

Трон був там, де й мав бути — під високим склепінням, крізь яке пробивалося сонячне світло. Але він був… в’язнем.

Золоті луски. Масивне тіло, що згорнулося кільцем навколо трону, немов оберігаючи його. Дракон лежав, як клятва, як охоронець, що ніколи не зійшов зі свого посту. Його хвіст був перекинутий через підніжжя, крила складені, але навіть складені — вони величезні, тінь від них поглинула половину залу.

Його груди повільно здіймалися.

Він був живий.

Серце Міри закалатало, груди стиснуло. В ту ж секунду — з тіней, з бокових арок, з’явилися сім інших силуетів. Кожен — не людина. Звірі, але не дикі, а величні, страшні і… до болю знайомі.

— Чорний вовк — очі холодні, як крижана сталь.  Він навіть у звіриній формі випромінював владу.

— Срібний лис — мовчазний, пильний, його погляд не відпускав жоден рух. 

— Червоний вовк, шерсть — наче жар.  Його кроки — хода воїна, готового рвонути вперед.

— Чорний ворон, що сидів на руїні балюстради, блискучі очі і хитрий вигин дзьоба.Навіть проклятий — він світився нахабним гумором.

— Білий лев, спокійний і величний, поглядом схожий радше на меч-гвардійця, ніж на звіра.

— Чорний шакал, його погляд проникав крізь кістки. 

— Бурий ведмідь, що стояв у глибині, масивний як стіна, але очі — теплі, майже людські. 

Сім. Сім найближчих.

Вони не нападали. Вони… мовчки дивилися.

Замок завмер.

І тоді — очі дракона розплющилися.

Золото, полум’я та глибока туга, що не належала звірові. Він підняв голову — важко, так, ніби його тіло пам’ятало кожен рік прокляття. І… подивився прямо на неї.

Міра не втрималась. Її ноги підкосилися. Все всередині стислося чужим, гострим болем. Голова спалахнула так, ніби хтось розірвав замок пам’яті.

— Я… я знаю вас…

Біль.

Як удар. Її голова розтріскалася спогадами. Голоси. Сміх. Крики. Кров. Магія, що розриває небо. Вогонь на вежах. Її руки, що творять закляття, навіть коли вже не залишилося сил.

«Зірка, тримай бар’єр!»

«Альтаір, назад! Не можна!»

«Якщо я не піду — вони всі загинуть!»

«Тоді я йду з тобою.»

«Ні. Король не має вмирати. Ти — не маєш.»

Біль. Білий, як блискавка.

Вона впала на коліна, затискаючи голову руками.

— Пробач… пробач… я не встигла…

Навіть не зрозуміла, коли почала плакати.

Звірі заворушилися, інстинктивно зробили крок до неї — але магічна хвиля, що вирвалася з неї, відкинула їх назад, не поранивши — але не дозволивши наблизитися.

Дракон зрушився.

Величезна голова нахилилася до неї. Очі — не дикі. Людські. Боляче-людські.

«Досить.»

Одне слово. Лише в її свідомості. І біль… почав відступати.

Вона підняла голову — вперше прямо дивлячись у його очі.

На мить — світ замер.

— Мій… король…

І він завмер.

Тиша. Навіть пил у повітрі, здавалося, перестав рухатися.

Гігантський дракон нахилив голову ще нижче, і її магія — що ще недавно билася навколо, мов розпечені нитки, — почала вщухати, відступати, ніби… впізнаючи його.

— Ти повернулася, — сказав він. Голос глибокий, як підземне полум’я, але в ньому було щось… людське. — Наш вогонь не згас дарма.

Міра підняла очі, повільно, не вірячи собі. У грудях стислося. Ні голос цей, ні звертання —  не були чужими. І водночас вони різали, як ніж.

Срібний лис — Луарен — зробив крок вперед. У його очах промайнув розум, притаманний не звірові, а стратерові, що зважує ситуацію.

Чорний вовк — Каель — видихнув важко, так, ніби звільнявся від років люті. Він характерно скинув голову, погляд — гострий, як клинок.