Розділ VII

Вона хотіла просто розвернутися і піти.

Навіть зробила крок назад — важкий, мовби ноги стали дерев’яними. Кінь нервово пирхав, зриваючи копитом сухе листя, ніби теж прагнув якнайдалі від холодних кам’яних стін, що мовчки здіймалися над туманом.

— Йдемо, — прошепотіла Міра, стискаючи поводдя.

Але кінь зупинився, уперся, відкинув голову і дивився кудись за її плече. Туди, де крізь сутінковий світлий туман виднілася арка з обваленим гербом над входом. Не голос, не шепіт — відчуття, ледь вловиме, як подих холоду під шкірою. Наче щось невидиме дивилося на неї у відповідь. Не кликало — очікувало.

Міра зробила ще один крок назад — і раптом відчула, як повітря позаду стало густішим, тяжчим. Ніби сама дорога зникла, перекрившись невидимою завісою.

Вона різко обернулася. Дорога була на місці. Але чомусь… здавалася далекою. Занадто далекою, як згадка про те, ким вона була ще вчора.

— Ще мить — і йду, — сказала вона сама собі, але голос прозвучав тихо, майже винно.

Вона ступила вперед — і земля під ногами змінилася. Листя перестало шарудіти. Трава, що ще мить тому була під ногами, зникла, поступившись місцем каменю, холодному і гладкому, ніби його щойно вичистили від моху чиясь невидима рука. Вона не відчула момент переходу, але перейшла.

Замкова територія зустріла її тишею — не мертвою, як розказували в селі, а… напружено живою. Пташиний щебет стих, дерева завмерли, навіть вітер, здавалося, боявся торкатися старих стін.

Тут не було слідів чудовиськ, про які шепотіли. Ніхто не ховався в тумані, не шкріб кігтями по каменю, не попереджав про небезпеку. Небезпека була вже тут. Вона — у відчутті, що кожен крок повторює вже зроблений колись.

Вона йшла вздовж старої стіни, торкаючись долонею каменю. Той був теплим.

Теплим.

— Неможливо… — прошепотіла вона.

Рука зупинилася на місці, де колись, багато років тому, хтось вирізав ледь помітний візерунок — три переплетені лінії, схожі на хвіст комети або… на знак.

Серце вдарило боляче, різко. Відлуння.

Пальці торкнулися металевої застібки на її горлі — тієї, що знайшли на ній, коли витягли з лісу два місяці тому. Та сама форма. Той самий знак.

Повітря всередині грудей раптом стало гарячим, і вона вдихнула, наче вперше.

— Я… була тут? — голос ледве чувний, майже дитячий.

Ніщо не відповіло. Але замок… стежив.

Кінь не хотів іти далі, залишившись біля межі, ніби боявся перейти невидиму лінію. Міра відпустила поводдя.

— Чекай мене тут.

І пішла — всередину.

Не було грому. Не було видіння чи пряного запаху магії, як у старих балачках про прокляті замки.

Була лише тиша.

Вона пройшла під аркою. Її кроки відгукнулися луною — короткою, сухою, мовби замок давно забув, як звучать живі кроки, і тепер… прислухається.

— Я просто дивлюся, — виправдалася вона перед порожнечею.

Поруч, крізь провалений дах, впало світло. У ньому пил кружляв так повільно, ніби час тут тягнувся інакше. А під тим світлом лежав уламок старого меча, в’їдений іржею.

Вона торкнулася його кінчиком пальця.

І в грудях — голос, не зовсім звук, радше… спогад про звук.

— Не залишай мене сам…

Міра різко відступила.

Повітря стало холоднішим. У коридорі попереду — легкий рух. Не тінь. Не постать. Відчуття присутності.

Замок більше не здавався покинутим.

Він дихав.