РОЗДІЛ VI — Ті, хто чують поклик

Ранок ще не встиг розірвати ніч, лише тьмяне блідо-синє світло просочувалося крізь віконце, коли Міра різко розплющила очі. Їй знову снилося те саме — зоряне тло, шелест плаща, простягнута рука і голос, що торкається свідомості, наче шепіт крізь воду:

— Повернися… Андоміель…

Вона підвелась різко, наче хтось смикнув за невидимі нитки, дихання прискорене, серце гупає в грудях, як у тварини, загнаної до пастки.

— Хто… це ім’я… — вона провела пальцями по шиї, де ще тремтіло примарне тепло чиєїсь долоні. — Чому воно… знайоме?

Її сьогодні мали чекати відра з водою, білизна для прання, ранковий вогонь у печі, допомога в стайні, але Міра навіть не глянула у бік двору. Вперше — вона не пішла на роботу. Навіть не вдягнулась як слід — лише накинула старий плащ, недбало перев’язавши ремінь.

Вона йшла. Просто йшла. В напрямку, який знала — не головою, а кістками. До хати Лисандра.

Будинок старого стояв осторонь, мов сам не хотів бути частиною селища. Схили даху заросли мохом, двері були темні, вицвілі, але дим з комина йшов рівно, спокійно — наче дихання того, хто всередині чекає.

Міра постукала… але їй не відповіли.

Вона хотіла відійти, коли двері раптово відчинилися самі — без звуку.

У хаті пахло полином, сушеним корінням і старим каменем після дощу.

— Ти рано, — тихо озвався голос. Спокійний. Занадто спокійний.

Лисандр сидів за малим столом, спершись на посох долонею, ніби не здивувався зовсім. Він навіть не глянув, хто прийшов — просто сказав:

— Ти все-таки прийшла.

Міра завмерла.

— Ви… чекали?

На мить в його погляді щось спалахнуло. Неначе туга. Або радість. Або… впізнавання.

Він повільно підвів очі.

— Як і тоді.

В повітрі все здригнулося.

— Тоді? — слово вирвалося в неї, серце стиснулось.

Лисандр ледве помітно посміхнувся, але в тому не було тепла — лише дивна… ніжність, загорнута в смуток.

— Ти ще не пам’ятаєш, так?… А…нд—

Він різко змовк, пальці стиснули посох так, що хруснули суглоби.

— Міра. — Він вимовив ім’я повільно, з натиском, як той, хто виправив себе занадто свідомо.

У неї поповз мороз по шкірі. Наче він щойно… назвав її інакше.

— Розкажіть мені про замок. Не як іншим. Мені. — її голос був тихим — але сталевим.

Старий довго мовчав. Дивився. Довше, ніж личило б будь-якому старому.

— Замок… не завжди був мертвим.

Його голос став іншим. Глибшим. Наче говорили не губи — а земля під ними.

— Було королівство. Маленьке, але… світле. Король молодий, мудрий. І сім тих, кого звали Щити корони. Вони йшли за ним у вогонь і в бурю. Але… стояла поруч одна, чий плащ був темніший за ніч, а в очах — зорі. Її боялися й обожнювали.

Вона могла спинити вітер словом.

Її називали…

Він замовк.

Міра… відчула, що знає продовження. На самому краї свідомості — ім’я. Її? Чуже? Забуте?

— Продовжуйте, — вона стояла прямо, наче вперше за все життя згадала, як стояти не як служниця… а як рівна.

Лисандр заплющив очі.

— Її поклик був сильніший за будь-яке ім’я. Вона була для них… останнім світлом.

І тут — спалах.

Картинка — коротка, як блиск леза:

— сміх у коридорах замку, жарти, хтось кидає кинджал у стіну — і рука, що вихоплює його ще в польоті. Молодий лицар, рудий, з лукавою посмішкою: «Кажуть, ви, маги, не смієтеся, правда?» — і зірковий плащ обертається, сміється — дзвінко, як срібло.

Міра відсапнула, схопилась за груди.

— Що… це… було?!

— Не спогад. Лише тінь. Ще рано.

Лисандр говорив як лікар, що вже знає діагноз, але не поспішає промовити його.

Вона вийшла з дому Лисандра з відчуттям, ніби щось у повітрі змінилося. Село виглядало тим самим, але тіні стали довшими, голоси — глухішими, а кожен крок лунав ніби в порожньому коридорі замку, а не на ґрунтовій дорозі.

Коли вона ступила на подвір’я, ще з порогу в неї полетіла фраза, мов камінь:

— Ти нарешті з’явилася.

Ліанна не кричала — говорила тихо, але в кожному слові чулося: досить.

— Води немає. Тварини не нагодовані. Білизна лежить, як кинута. Це твоє діло. А ти? Де ти була? —

вона не питала — звинувачувала.

Міра стояла мовчки, ще з запахом полину від дому Лисандра на плащі, ще з тим голосом у голові, що називав її… не так.

— Я питала — ДЕ. ТИ. БУЛА?!

— Мене… кликали, — сказала вона. І сама здивувалася, як спокійно це прозвучало.

— Кликали? — чоловік Ліанни, Кред, вийшов із сараю, обтрушуючи руки. — То, може, нам ще й вклонятися, коли ТЕБЕ кличуть? Ти хто така, щоб кидати роботу й блукати, як відьма?

— Я не—

— А хто? — перебила Ліанна. Її голос став тихішим… і страшнішим. — ХТО ТИ, МІРО? Ми тебе знайшли — ти була вся в крові. Ти не пам’ятаєш ЗВІДКИ. Ти не пам’ятаєш ЖОДНОГО ІМЕНІ, крім того, що ми тобі дали. А тепер… ти ходиш до старого, що говорить про замок, і вертаєшся звідти дивна. —

Вона зробила крок ближче. — Чи ти привела з собою те, що там?

Повітря хрустнуло між ними, як лід.

— Я нікого не приводила.

— Брехня! — голос Ліанни нарешті зірвався. — Ти прийшла — і відтоді діти стали боятися ночей. Вітер — шепче біля вікон. І… — вона ковтнула, вперше не зла, а перелякана, — і… замок більше не мовчить.

Міра застигла. У грудях щось важке ворухнулося, як звір у клітці.

— Іди в хату, — сказав Кред, втопивши тривогу в грубій владі. — Поки я не вирішив, що ти не благословення… а лихо.

Вона дивилась на них — і вперше не бачила тих, хто її прихистив. Тільки тих, хто боїться. І більше — не хоче бачити.

«Я — лихо?» — думка прозвучала спершу тихо. А потім — як удар.

Щось у ній ураптом… заспокоїлося. Стало ясним. Як нічне небо перед бурею.

Вона не сказала ані слова. Просто повернулася, взяла коня з загону. Ніхто не спинив її. Лише Ліанна тихо прошепотіла, як закляття: