РОЗДІЛ V — Ніч, у якій спалахнуло вікно

Ніч у цих краях була особливою. Вона не спадала — вона підкрадалася, шар за шаром заглушаючи шум річки, людські голоси, навіть скрип крокв.

Коли село засинало — здавалося, що світ робить те саме. Все стишувалося. Все, окрім… замку.

Міра лежала у невеликій комірчині під дахом, вкрившись старим покривалом, що пахло сухими травами. Їй не спалося.

На полицях тіні від глиняних глечиків здавалися викривленими, ніби їх хтось зсував зсередини.

За вікном — ні вітерця. А все ж щось невидиме ворушилося.

Анд…

Вона здригнулася. Ім’я, яке не мало до неї стосунку, все ще дзвеніло у вухах.

Тоді — звук.

Тихий. Ледь чутний. Начебто… хтось торкнувся скла з іншого боку.

Міра повільно підвелася, босі ступні майже беззвучно ступили на підлогу. Вона підійшла до маленького вікна — старого, вітрами подряпаного.

За вікном — нікого. Лише замок.

Темний.

Непорушний.

Мертвий.

І… з вежі — спалах.

Не світло. Не факел. Це було… дихання.

Наче щось у глибині замку зітхнуло і відкрило око.

Вежа на мить засвітилася золотом — від середини, наче під шкірою каменю прокинулося серце.

Міра відступила, рукою машинально затуливши груди. Серце билося так, ніби на нього дійсно хтось дивився.

— Побачила?

Голос — позаду. У кімнаті.

Хоча вона була одна.

Не обертаючись, вона знала — хтось стоїть у кутку.

Тільки подих.

Глибокий… і знайомий.

Як тоді, біля обвалених сходів у тій пам’яті, що не належала їй…

— Ти чуєш його теж…

Це не був голос Лисандра. І не Грама.

Це був чийсь юний голос, але… зі старою тінню в ньому, як тріщина по кришталю.

Міра різко обернулася.

Порожньо.

Лише в повітрі — тепло, наче хтось щойно стояв зовсім близько.

Так близько, що могла б торкнутися — якби простягла руку.

У селищі загавкали пси. Один. Потім другий. Потім — усі одразу.

Вони не гавкали на ліс. Вони… вили. У бік замку.

З глухої темряви, крізь дерева, вежа знову спалахнула.

Раз.

Другий.

Наче моргнула.

Міра вперше зрозуміла — замок її бачив.

А з глибини — щось усміхнулося.