Вечір у селищі приходив не з міським дзвоном, а з потріскуванням вогню і запахом гарячого хліба, що парував на вітрі. Міра, звикла вже до простих справ — носити воду, чистити рибу, розвішувати білизну, — сиділа на дерев’яному уступі біля хати та спостерігала, як небо повільно темніє.
Сільські чоловіки зібралися біля великого вогнища — лагодили сіті, клепали ножі, сперечалися про дрібниці. Тут вечори завжди звучали однаково — гул голосів, сміх, потріскування смоли у дровах. Але сьогодні щось було інакше.
Її погляд постійно повертався до далекої темної маси на горизонті.
До замку, що височів силуетом над туманом, мов зубчастий кістяк істоти, яка мала б давно згнити, але не зробила цього.
— Міра! — крикнула Ліна, червонокоса донька господарів, витираючи руки об фартух. — Не витріщайся. Кажуть, якщо довго дивитися на ту руїну — можна почути, як вона відповідає.
Міра не знала, це жарт чи попередження, але шкіра вздовж хребта відгукнулася холодом.
Вона опустила очі, та внутрішнє відчуття не зникло. Наче щось… звідти… дивилося у відповідь.
Коло чоловіків біля вогню жваво обговорювало здобич, рибу, ціну на сіль… поки не зайшла мова про замок.
— Кажу ж, бачив світло, — нервово сказав кремезний чоловік, вкладаючи ніж у піхви. — В башті. Наче вікно спалахнуло.
— Та ну тебе, Хараде, — пирхнув інший. — Там тільки миші та кістки.
— Кістки не світяться, — вперто відповів Харад і несвідомо стиснув оберіг на шиї.
Поруч мовчки сидів Грам — мисливець. Він нічого не сказав, але щось у тиші навколо нього було… густішим, ніж у інших.
Темне волосся зібране в шкіряний ремінець, на грудях — слід від старого порізу, що перетинав шкіру, ніби памʼять.
Його очі були не мисливські. Вони були… як у того, хто повернувся з місця, де не мало бути живих.
Він раптом підняв голову. Подивився прямо на Міру.
І Міра — захлипнула повітря. Бо його погляд був не здивованим. Не цікавим. Він був… впізнаючим.
— Не ходи близько до тих мурів, дівчино, — тихо сказав він, навіть не підвищуючи голосу. — Не всі, хто входять туди… повертаються тим, ким були.
Їй хотілося сказати щось у відповідь, але слова застрягли.
Гул вогнища глушив інші звуки, але чомусь їй здалося, що почула… грім. Далекий, глухий, ніби хтось ворухнувся у сні.
Селяни зашепотіли:
— Не зважай на нього. Грам ходив до замку. Повернувся… але не все з собою приніс назад.
— Кажуть, він чув голос… і пішов за ним, — прошепотів інший. — А коли повернувся — мовчав три дні підряд, тільки дивився на башти, ніби щось там лишив…
Міра відчула, як на потилиці ворухнулися крихітні мурашки, хоча вітер був теплим.
Пізніше, коли вогонь майже згас, і більшість розійшлася, біля стіни залишився лиш один дід — Лисандр.
Він сидів тихо, наче зморшки на його обличчі не від часу, а від памʼяті.
Він не дивився на замок — але було відчуття, що він знає, як той виглядає кожної миті ночі.
— Знаєш, дитино, — озвався він, коли нікого поруч не лишилося, — замки не чекають. Вони… памʼятають.
Міра повільно повернула голову. Старий не божеволів. У його погляді не було того тремтіння, що з’являється у тих, хто говорить казки.
Він говорив як той, хто згадує.
— Кажуть, він… кличе когось. — Голос старця був шепотом, але кожне слово лягало важко, як камінь. — Когось, чиє ім’я починається на…
Він поглянув на неї, і Міра відчула, як холод пробіг хребтом.
— …Анд… — сказав Лисандр, ніби доторкнувшись до давнього імені, що лишило на світі слід, як від вогню.
Спалах.
— НЕ ЙДИ ОДНА, АНДО—
Чиєсь обличчя. Шоломи. Сміх, від якого памʼять болить. Золоте світло… і голос, такий далекий і такий близький, що серце не витримує.
Відчуття, ніби хтось простягнув руку через два століття — і торкнувся її серця.
Міра здригнулася, не розуміючи, чому в очах — сльози.
Лисандр не відвів погляду.
— Якщо ти почула — значить, ім’я тебе впізнало.
— А це означає… замок теж.