РОЗДІЛ III — ПРО ШЕПІТ У КАМЕНІ НЕ ПИТАЮТЬ УГОЛОС

Вранці село повернуло собі буденний шум, і нічні видіння здавалися чимось… незручним.

Такі речі тут не обговорюють.

Їх носять у собі.

Міра розпалювала вогонь у печі для випічки, як завжди робила щоранку.

Тепло, запах тіста, пар, гуркіт відер — усе живе, земне, знайоме.

І все одно — десь глибоко, під шкірою — холодок. Як слід, що не змивається.

— Ти сьогодні мовчазна, — помітила Грета, жінка з рудою косою, що колись витягла її з лісу.

— Не захворіла? Очі ж у тебе… як у тих, хто вітер у голові чує.

Міра посміхнулась, роблячи вигляд, що жарт зрозуміла.

— А ви… раніше жили тут? — запитала вона так, ніби просто для розмови.

— Коли замок ще не був… таким?

Грета різко змовкла.

Обличчя її стало кам’яним, як у людини, яка знає — але не скаже.

— Не чіпай те місце.

— Камінь, що пам’ятає кров, не любить, коли про нього говорять.

Вона сказала це так спокійно, буденно, ніби говорила про зіпсоване молоко, а не про стіни, які досі дихають.

Міра мовчки вимішувала тісто, але всередині — щось тихо клацнуло, наче замок у дверях.

— А чому… його називають Драконовим?

Грета впустила миску.

Тісто з глухим звуком розплескалося об підлогу.

— Не називай його так, дитино.

— Він чує.

Вона підняла миску, навіть не витерши рук, і тихо додала — не до Міри. До себе.

— Він завжди чує. Навіть коли спить.

Того ж дня чутки самі пішли до неї, ніби ті, хто боявся замку, все ж любили про нього шепотіти, аби жах здавався менш справжнім.

— Кажуть, у замку… був Королівський Орден.

— Кажуть, лицарі присягнули Дракону — але не тому, що хотіли.

— Кажуть, вони не вмерли… просто більше не люди.

Селяни говорили неохоче, але всі — однаково: тихо, не дивлячись на руїни, наче боялися, що камінь почує їхні роти.

А вночі, коли вона залишилась одна, десь у вежах на обрії слабко спалахнуло світло. Ледь-ледь. Наче хтось… йшов з факелом.

Вперше.

І Міра не відвела погляду.

— Андоміель… — тепер голос не кликав. Він… чекав.