РОЗДІЛ II — ПОКЛИК КАМЕНЮ І ТЕМБР ДОРОГИ, ЯКА ПАМ’ЯТАЄ

Вночі село дихає інакше.

Удень чути — млин, сокири, сміх, крик гусей, брязкіт відер об криницю.

Але вночі — навколо тільки тиша, настільки глибока, що починаєш чути речі, які, можливо, не існують.

Міра сиділа на вузькому підвіконні своєї кімнатки над стайнею, загорнувшись у грубу ковдру, яку їй дала стара корчмарка. Місяць висів низько, і замок на обрії здавався темнішою тінню серед туману.

Він не мав світла. Не димів.

Він просто був.

Як пам’ять, що чекає, коли її назвуть вголос.

Цього вечора Міра не спала. Її очі, звиклі до темряви, ковзали силуетами крізь скло — гори, смуга лісу, сліпа чорна вежа замку.

Пальці самі потяглися до шиї, туди, де шкіра ледь помітно пульсувала під рубцем — дивно рівним, ніби хтось торкнувся її вогнем, а не мечем.

Вона не пам’ятала, як отримала його.

Але тіло пам’ятало.

Десь внизу у дворі загавкав пес, коротко, хрипко.

І тоді — голос.

Не зовні.

В середині.

— …Міра.

Вона завмерла, ковдра впала на підлогу.

Не рух. Не слово. — Поклик.

Голос не був людським. Не зовсім.

Звучав так, ніби його вимовив камінь, який колись умів бути теплим, але давно забув, як це — дихати.

Вона підійшла ближче до вікна, притиснулась лобом до холодного скла.

І замок, чорний і нерухомий, ледь помітно здригнувся в повітрі, наче хтось між його стінами зробив крок.

— Ти… чуєш мене? — шепіт був тихий, але від нього серце в грудях вдарило так сильно, що заболіло.

Міра не відповіла.

Та щось у ній — не голос, не думка — мовчки озвалося.

На подвір’ї клацнули двері, і вона здригнулась, як від удару.

Коваль ішов до стайні, несучи лампу, світло якої хиталося, ніби божеволіло від вітру.

— Спиш, Міро? — гукнув він ліниво.

— Світло бачив — подумав, що ти ще копирсаєшся. Поміг би — але я, знаєш, кузня не чекає…

Він буркнув щось ще, але слова розчинилися, бо все довкола, ніби втратило вагу.

Було тільки серце. І поклик.

Коли він пішов, Міра знову глянула на замок.

І вперше не злякалась.

Вперше — захотіла… підійти ближче.

Бо десь там, у чорній тиші, хтось назвав її по-справжньому.