РОЗДІЛ I — ТА, ЩО ПРИЙШЛА З ЛІСУ

Кажуть, селище Ґреймур колись було містом — з ринками, дзвонами і кам’яними вежами, що дивилися в небо. Кажуть, воно мало ім’я, якого ніхто вже не вимовляє, бо те ім’я належало королівству, якого більше немає.

Тепер залишилося тільки кілька десятків хат, що туляться ближче до млина та річки, немов шукають захисту одна в одній. Діти не ходять далі старого дуба, бо за ним починається ліс, у якому дихає щось, що не забуло, як воно було живим.

Саме звідти вона і прийшла.

Це було в кінці літа, коли туман ховає обрій, а зорі здаються ближчими, ніж зазвичай, ніби спускаються нижче, щоб щось побачити.

Ліна, рудокоса донька млинаря, розповідала потім, що чула голос. Не людський — ледь відчутний шепіт, як вітер між кам’яних руїн. Вона пішла далі, ніж сміла будь-коли… і знайшла дівчину в чорному плащі, що лежала на старому шляху до замку.

Вся в крові, але не мертва.

Коли її принесли до селища, ніхто її не впізнав, але старі замовкли дивно, дивилися не на обличчя — на плащ, що хоч і був щербатий і порваний, все ще мав у собі щось… не від цього часу.

— Від замкових стін тягне… — буркнув коваль, важко витираючи руки.

Відтоді вона живе як Міра.

Просте ім’я, дане Ліною — бо потрібно ж якось називати.

Міра миє посуд, носить воду, витрушує мішки з зерном, спить над стайнею, у маленькій кімнатці зі скрипучим вікном. Ніхто не називає її прислугою, але ніхто і не називає своєю.

Селяни шепочуть, що вона тихо говорить уві сні, ніби повторює якесь ім’я. Але коли її будять — вона мовчить. Завжди.

А вечорами біля печі, коли хліб ще теплий, а Ліна перекидає полінця у вогонь, люди починають говорити.

Про замок.

«Колись там жив король».

«Кажуть, був справедливий, та прокляття проковтнуло все».

«Відтоді замок змінився — ніби живий, але неживий».

«Дракон ходить між стінами, золотий, з очима старішими за час».

«Кажуть, він чекає когось. Щоразу, коли туман лягає — він кличе ім’я».

І тоді вогонь у печі завмирає, мороз пробігає по шкірі, і навіть діти не сміють засміятися.

І тієї ночі, коли шепіт за стінами здавався голосом, Міра вперше почула у темряві, як замок дихає її ім’ям.