Розділ 9. Зі спини

Катя

Мене викликали до шкільного психолога.

Я ніколи там не була. Вважала, що “сильні” — не йдуть. Але в той день я зрозуміла: не йдеш — тягнуть.

Кабінет пахнув лавандою й папками з пилом.

— Сідай, Катю. Просто поговоримо.

Жінка навпроти виглядала “правильною”. Аж до штучності.

— Що сталося? — запитала я перша.

— Надійшла анонімна скарга. Стверджують, що один учень має на тебе… непропорційний вплив. І що ти можеш бути емоційно чи навіть сексуально вразливою.

— Що?

— Ми не маємо претензій. Але ми — школа. Маємо реагувати.

Я відчула, як усе в мені стискається. Не від сорому. Від люті.

— І хто ж цей “учень”? — я дивилася просто їй в очі.

— Макс. Але, знову ж, ми не звинувачуємо. Ми просто…

— …просто отруюєте простір навколо. Натяками. “Піклуванням”.

Вона опустила погляд. Але продовжила:

— Нам потрібно переконатись, що твій зв’язок із ним — не тиск. Не наслідок травми. Бо якщо він на тебе впливає…

— Він — єдиний, хто ніколи не намагався мною керувати.

Мовчанка. І запис у блокноті.

Макс

Я чекав її біля виходу. Її лице було кам’яним.

— Що трапилось?

— Анонімна скарга. Кажуть, що ти — “ризик для моєї психіки”.

Я сміявся б. Але в очах у неї — щось зламалось.

— Це хтось із них?

— Не знаю. Але, Максе… тепер усе серйозно. Це вже не чутки. Це — досьє. На нас.

Того вечора ми сиділи в неї вдома.

Батьки були на конференції. Катя зробила чай, але не пила.

— У моєму житті вперше з’явився хтось, хто не хоче мене “правильною”. Хто не чекає від мене п’ятірок, успіху, відмінностей. Просто — мене. І знаєш, що болить?

— Що?

— Що всі інші вважають це небезпекою.

Я торкнувся її руки.

— Вони бояться того, чого не можуть зрозуміти. Їм легше назвати нас проблемою, ніж визнати, що ми справжні.

— А якщо нас виженуть?

— Тоді ми побудуємо своє. Без них.

Вона подивилась на мене з тією впертістю, яку я вже навчився впізнавати:

— Я не дам їм зламати тебе. Нас. Себе.

Катя

Наступного дня в школі мене зупинила незнайома дівчина.

— Ти Катя?

— Так.

— Я — Лєра. Колишня… Макса.

Вона не усміхалась.

— Він робив вигляд, що ти — перша. Але це брехня.

— Я не питаю, скільки їх було до мене.

— Треба б. Бо я була першою, хто сказав “стоп” — і залишилась зламаною.

— І прийшла сказати мені, що я — наступна?

— Прийшла попередити. Бо він — не той, ким здається.

Я витримала паузу.

— А може, ти — не та, ким здаєшся?

Її очі блиснули. І в ту ж мить я зрозуміла: це вона написала скаргу.

І тоді — щось у мені вирішилось.

Макс

Катя прийшла пізно. Але не розбита — зібрана.

— Я знаю, хто це. Та Лєра. Вона мене попереджала. Але я побачила в її очах не біль. А поразку.

— Тобі не потрібно з нею змагатися.

— Я не змагаюсь. Я просто… не дозволю їй переписати твою історію.

Вона зняла куртку. Потім — футболку. Залишилась у чорному бра.

Підійшла.

— Доведи мені. Що я — не наступна. А єдина.

Я не питав дозволу. Бо відповіді — вже не треба було. Її подих, її тіло, її серце — були відповіддю.

Ми торкались не тіла. Ми торкались ран. І заліковували.

Катя

Вранці я прокинулась першою. Його груди під щокою. Його пальці — у моєму волоссі.

Я знала: день буде важкий. Лєра не зупиниться. Школа тисне. Погляди печуть.

Але я вже не боялась.

Бо він — поруч. І ми — не ховаємось.

Цього разу — ні.