Розділ 8. Під наглядом

Катя

У школі стало важко дихати.

Не тому, що ми з Максом нарешті перестали прикидатися чужими. А тому, що хтось уважно за нами спостерігав.

Це не були просто погляди. Це були погляди тих, хто вже щось підозрює.

Класний керівник, Марія Павлівна, одного дня залишила мене після уроків. Вперше — не як ученицю. А як… потенційну проблему.

— Катю, сядь, будь ласка, — її голос був м’який, але щось у погляді видало: буде неприємно.

Я сіла. Тримаючи руки на колінах.

— Усе добре? Ти виглядаєш… виснажено останнім часом. Хочеш поговорити?

— Усе добре. Просто… навчання.

— Це точно не пов’язано з Максом?

Я застигла. Її очі не кліпали.

— Чому Макс?

— Бо останнім часом ви надто часто поруч. Надто… глибоко. І це може вплинути на твій навчальний процес.

— Я не розумію.

— Катю, — вона опустила голос, — я мушу бути певна, що він тебе не використовує. Він… не найстабільніший хлопець. Ти ж знаєш, у нього складна ситуація вдома.

Я ледь не встала.

— Можна я піду?

— Катю…

— Я вдячна, але мені не потрібні припущення. Я не жертва. І не іграшка.

Я вийшла. Двері за мною грюкнули голосніше, ніж я хотіла.

Макс

Катя подзвонила мені після цього.

Голос у неї тремтів. Але не від страху.

— Вони почали лізти. У нас із тобою — тепер «заборонена зона». Ти став моїм «ризиком».

— Я завжди був ним.

— Але раніше це було… безпечніше.

— Ми можемо не зустрічатися в школі. Можемо уникати. Але ми ж не хочемо, правда?

Вона мовчала. А потім:

— Ні, Макс. Ми вже не можемо робити вигляд, що не болить.

І в цей момент я зрозумів — вона виросла. Більше, ніж я. Більше, ніж вони. Більше, ніж я встиг помітити.

У школі почалися розмови.

Хтось пустив слух, що Катя «спить» із Максом. Хтось — що він її шантажує. Хтось — що вона поводиться «не як відмінниця».

Одна дівчина, Настя з паралелі, прошепотіла Каті на перерві:

— Обережно з ним. Я бачила, як він чіплявся до інших. Ти наступна.

Катя подивилась їй просто в очі:

— Ти просто ніколи не була першою.

Настю зупинило. Катю — ніщо вже не зупиняло.

Катя

Я знала, що буде важко. Але не очікувала, що боротьба почнеться так швидко.

Останньою краплею стала записка. У шкільному підручнику.

“Рано чи пізно він тебе зламає. І ти будеш така, як усі”.

Я не показала її Максу. Але тримала в кишені. Як доказ.

Пізніше того вечора ми були в нього вдома. Він залишився сам.

Мати — поїхала “до подруги”. Батько… після удару не повертався вже кілька днів.

У квартирі пахло тишею.

Ми сиділи на підлозі, спершись об ліжко.

Я зняла худі. Під нею — лише тонкий топ.

Макс не рухався. Не зводив з мене очей.

— Скажи, — прошепотів він, — чому ти тут?

— Бо я більше ніде не хочу бути.

— Ти впевнена?

— Ні. Але я знаю, що це — правильно.

Я доторкнулась до його руки. Стисла.

Він не відступив.

— Тебе всі бояться, Макс. Але я бачу — в тобі більше страху, ніж у них усіх разом.

Він опустив голову.

— Я боюсь себе. Боюсь стати ним — своїм батьком. Зрештою, я вже лізу в твоє життя, ламаю тобі все.

— Ти не ламаєш. Ти збираєш мене.

Я поклала його руку собі на талію.

Він здригнувся.

— Можна?

— Якщо підеш — не пробачу, — прошепотіла я.

Він не пішов.

Він нахилився. Обережно. Як той, хто боїться зруйнувати.

І ми поцілувались. Уже не так, як біля озера. Не тремтячи. А жадібно, справжньо, із голодом. Бо це було давно очікуване.

Його долоні ковзнули по моїх плечах. Я відчувала його подих на шиї, пальці — на шкірі. Тепло — під шкірою.

Ми не поспішали. Не було істеричної жаги. Лише — впевненість.

Коли ми лишились у спальні самі, у темряві, я сказала:

— Я не прошу бути ідеальним. Я просто прошу — не тікати.

Він відповів тілом.

Макс

Я бачив її — не як дівчину з нашої школи. Не як ту, з якою спиш і йдеш.

Я бачив її — як єдину точку, де я ще залишався собою.

Коли вона заснула, я довго дивився в стелю. І думав, що вперше за роки — я не боюсь прокинутись.

Катя

Коли я прокинулась у нього вдома — світ не обвалився.

Навпаки. Світ зібрався навколо мене. Його плече під моєю щокою. Його рука — на моїй талії.

Я встала першою. Подивилася на його обличчя. Він спав. Без маски. Без зухвалості.

І в ту мить я вирішила — навіть якщо завтра нас виженуть зі школи, навіть якщо батьки зречуться, навіть якщо світ впаде…

…я буду поруч.