Розділ 7. Біль його дому

Макс

Коли я відкрив двері квартири, тиша всередині вдарила сильніше, ніж будь-який крик.

Хоча… крики були. Часто. І сьогодні — теж будуть.

Мати сиділа на кухні з цигаркою. Хоч в хаті не курили. Але вона — курила. Коли хотіла зламати тишу ще до того, як батько повернеться.

— Де ти вештався? — голос глухий, наче з дна склянки. — Знову школа “дочекайся-свого-майбутнього”?

— Ні. Просто був зайнятий.

— Зайнятий чим? Життям, якого в тебе нема?

Я мовчав.

Бо знав — краще дочекатись справжнього вибуху. Цей — лише передмова.

Вхідні двері грюкнули, мов грім.

Тато.

Він ніколи не заходив — він вривався. Навіть у свій дім.

— Макс! — його голос — не окрик, а вирок. — Що за хрінь я сьогодні чув зі школи? Черговий раз “на грані відрахування”?

Я встав. Подивився йому просто в очі.

— Я нічого не зробив.

— О, то ти вже й з героєм вирішив погратись? — він зробив крок ближче. — Думаєш, ти мені хтось?

— Думаю, я — собі хтось.

— Та ти ніхто, Макс. Ніхто, поки я плачу за твої кеди, твої дурнуваті футболки і це паршиве життя. Хочеш бути кимось? Зароби. Покажи. А поки що — ти лайно під ногами.

— Не смій…

— Що? Що не смій? — він наблизився. У повітрі запахло алкоголем. — Не смій казати тобі правду? Хлопчику, ти навіть не уявляєш, скільки мені коштує кожен твій подих.

Мене трясло. Але я тримався.

Поки він не плюнув:

— І ця твоя нова дівка — теж дно. Я бачив її біля школи. Дешева. Як її там?..

Я ударив.

Не замахнувся. Просто — ударив. Правою. Прямо в щелепу.

Він не впав. Але похитнувся.

І подивився на мене вперше — не як на дитину.

А як на того, хто вже не боїться.

— Забирайся з хати, — прохрипів.

Я не чекав повтору.

Катя

Повідомлення прийшло ввечері:

«У тебе є кілька годин? Я не можу бути вдома. Не хочу бути ніде. Просто… просто будь.»

Це був не Макс, якого я знала.

Без гри. Без сарказму. Просто — покликаний біль.

Я написала:

«Де ти?»

Він був біля озера. Старого, де ще восени палили багаття на шкільних “виїздах”.

Я пішла. Без роздумів. Без рюкзака. Без страху.

Просто — в старому худі. З телефоном у кишені й серцем, яке билось, як скажене.

Коли підійшла — він сидів на лавці. Зі стиснутими кулаками. Плечі напружені.

Очі — червоні.

— Я вдарив його, — перше, що сказав. Не глянувши.

— Кого?

— Батька. Вперше. І я не жалію. Я б зробив це ще раз.

Я мовчала.

— Він ображав тебе. Я навіть не знаю, звідки… Він просто… — Макс затнувся. — Просто злився. Бо я мовчав. Бо я більше не такий, як він.

Я сіла поруч. Тихо.

— Я ненавиджу цей дім, Катю. Цю фальш. Ці стіни, де тебе не питають, як ти. Тебе питають, скільки ти коштуєш.

Я доторкнулась до його руки. Легко.

Він здригнувся. Але не відштовхнув.

— Я не хочу бути таким, як він. Я боюсь, що вже є. Що мені теж легко зневажати. Говорити боляче. Кидати.

— Ти вже не такий, — прошепотіла я.

— Звідки знаєш?

— Бо ти — тут. А не вдома.

Він подивився на мене. Повільно.

— Ти завжди така? Коли хтось розбитий — просто сідаєш поруч і мовчиш?

— Ні. Тільки з тими, хто хоче, щоб я була.

Ми мовчали.

Потім він підвівся. Пішов кілька кроків. Раптово зупинився.

— Я не знаю, що це між нами. Не знаю, що буде. Але коли я думаю про тебе — вперше не хочеться бути мудаком.

Я підійшла до нього.

— Я теж не знаю. Але коли ти поруч — мені вперше не страшно.

Його рука ковзнула мені на щоку. М’яко. Майже не торкаючись. Але я відчула все.

Погляд. Напругу. Тремтіння.

І він поцілував мене.

Не впевнено. Не як герой. А як той, хто нарешті дозволив собі — почути тишу.

Моє серце зірвалося. Але не від страху.

Від надії.