Розділ 6. Після тиші

Катя

Прокинулась я різко — ніби щось упало поруч.

У перші секунди не розуміла, де я. Перед очима — тьмяна стеля спортзалу, запах запиленої гуми, чужий подих поруч. Лише потім мозок почав збирати уламки нічного пазлу.

Ми лишилися тут. У школі. На ніч.

І я — не одна.

Макс.

Його спина була повернута до мене. Він дихав рівно, але не спав — я це відчула одразу. Ніби між нами прокинулася тонка напруга. Тиша була живою. Дихала зі мною в унісон.

Я відвернулась. Не хотіла, щоб він бачив, як мене трясе зсередини.

Коли ми нарешті вибрались із будівлі — десь близько восьмої — я хотіла просто зникнути. Пройти крізь асфальт, злитись із землею, перестати бути.

Макс ішов мовчки поруч. Без коментарів. Без жартів.

І ця мовчанка була гіршою за все.

— Ти комусь скажеш? — різко запитала я, навіть не глянувши.

— Що?

— Про ніч. Про те, що ми були там. Разом.

— А ти боїшся, що подумають?

— Я боюся, що будуть праві, — виплюнула я і сама себе зненавиділа за це.

Макс зупинився. Подивився на мене якось… по-дорослому. Не так, як зазвичай. Без усмішки. Без лукавства.

— Я нікому не скажу, Катя. Навіть собі.

Ці слова різнули сильніше, ніж будь-який крик.

Макс

Усю дорогу додому я крутив у голові її слова. Її тремтячий голос. Її погляд, який зупинив час.

І чомусь було… боляче.

Не від того, що вона була холодна. А від того, що я вже не міг це ігнорувати. Мене тягнуло до неї. Не просто як до “цікавої дівчини”. А як до чогось... справжнього. Лютого. Забороненого.

До когось, хто не боїться сказати: “Я зламана”.

Я не міг заснути. Валявся, втупившись у стелю, поки телефон світився її ім’ям у повідомленнях — яких не існувало.

У школі наступного дня все було... не так.

Катя сиділа на уроці історії, втупившись у зошит. Ігнорувала мене. Я кинув пару жартів, спробував зловити її погляд — марно.

Коли всі вийшли — вона лишилась останньою. Я дочекався.

— Ми будемо просто вдавати, що нічого не було?

— А було щось? — її голос був ріжучим, як лезо.

— Катя, блін…

— Не "блін", Макс. Не треба отого свого “розчуленого принца”. Ти був, ми вижили, все. Не шукай там, де немає.

— Чорт, ти взагалі чуєш себе?

— Ти хочеш, щоб я розплакалась? Щоб впала тобі в обійми? Щоб ти врятував мене?

— Я хочу, щоб ти, бодай, не прикидалася, що нічого не відчувала!

Її очі блиснули. І я зрозумів: сказав зайве.

— Добре, Макс. Я нічого не відчувала. Ти для мене — як решта. Шкільний мудак із дешевим пафосом. Тебе це влаштовує?

— Ні, не влаштовує, блядь! — вдарив кулаком по парті.
— Бо я більше не можу жити, наче в мене нема тебе в голові! Ти сидиш там, у диханні, у руці, яку я не торкнувся, у сні, в якому ти мовчала, але я чув усе, розумієш?!

Вона застигла. Ніби я плюнув їй в душу. А потім…

— Зникни, Макс.

Катя

Це було як удар. Як вибух. Як те, що я завжди боялась почути. Що хтось бачить мене. Справжню.

Я вибігла. Не тому, що він крикнув. А тому, що я… захотіла повірити. А не могла.

Вдома я закрилась у ванній. Глянула в дзеркало.

І побачила очі, в яких — біль, страх і… надія.

Та, якої не мало бути.

Увечері прийшло повідомлення.

«Я не чекаю вибачень. Просто скажи, що ти — не камінь. І я залишусь.»

Я довго не відповідала. Дивилась на текст. На екран. На себе.

А потім — написала.

«Я не камінь. Але я уламок. А уламки ріжуть. Навіть таких, як ти.»

Він не відповів. Але я знала — прочитав.

Наступного дня він не з’явився в школі. Його друзі ходили похмурі. Я намагалася не дивитись у бік його парти. Але… не могла.

В обідній перерві, коли я вийшла на задній двір, де зазвичай ніхто не ходив — він був там.

Стояв, опершись об стіну. Зі спущеною головою.

Я зупинилась. І не знала — тікати чи підійти.

Він підняв очі. Уперше — не смішні. Не грайливі. А ті самі, що вночі.

— Можеш ще раз сказати, що я мудак, — прошепотів.

Я підійшла ближче.

— Можу. Але поки що просто подихай.

Ми стояли в мовчанні. Поруч. Уперше — не як гравці, не як вороги. А як ті, хто бачить у іншому власну темряву.

І не тікає.