Розділ 5. Ніч у школі

Катя

Я ніколи не любила порожні будівлі. В них щось є. Тривожне. Непередбачуване. Ніби стіни пам’ятають голоси, а тиша — крики, які хтось так і не встиг видати.

Школа ввечері — це інша планета. Вона хрустить під ногами старим лінолеумом і дихає застарілим пилом. Вона більше не місце для знань. Вона — лабіринт. Холодний, вологий, мовчазний.

А тепер я тут. І не сама.

Зі мною — він.

Макс.

Усе почалося невинно. Залишитись після уроків, аби доробити проєкт — стандартна практика. У кабінеті біології було тепло, лампи жужжали, Марта пояснювала мені якусь частину дослідження, я намагалася слухати.

А потім вона пішла — на гурток. Сказала, що повернеться. Але не повернулась.

І Макс… Звісно, що саме він зʼявився у дверях.

— Що ти тут робиш? — сухо кинула я, ховаючи блокнот.

— Мені нудно. А тут ти, з таким серйозним обличчям — це виклик.

— Вийди.

— Не хочу.
Він уперся ліктями в стіл навпроти й втупився в мене так, ніби міг прочитати думки.
Я вдала, що мене це не зачіпає. У мене виходить. Зазвичай.

Потім усе змінилось.

Коли ми вийшли з кабінету — коридори були порожні. Справжня порожнеча. Нікого. Ані звуку.

Я рушила до дверей — зачинено.

Смикнула ручку ще раз. Потім сильніше.

— Не смішно, — прошепотіла.

Макс підійшов ближче, але на його обличчі з’явилась тривога.

— Що за…? — він рвучко смикнув двері. Вони й справді були замкнені ззовні.
— Охоронець. Мабуть, подумав, що всі вже пішли.

— А запасний вихід? — я кинулась до бокового крила. Закрито. Темно.
— Ти жартуєш…

— Катя, дихай, — раптом сказав Макс, наближаючись.

— Не підходь! — різко відповіла я, відступаючи до стіни. Паніка зсередини злітала хвилями. Приміщення здавалося меншим. Повітря — густішим.
— Не чіпай мене… Я не… не можу…

— Я тебе не чіпаю, добре? — його голос змінився. Став тихим. Справжнім. — Просто… сядь. Дихай разом зі мною. Один вдих. Видих. Повільно.

Я впала на підлогу прямо біля стіни, обійнявши себе руками. Очі зрадливо налилися слізьми.

Ненавиджу ці моменти. Коли тіло зраджує. Коли всередині кричить дитина, а назовні я маю виглядати байдужою.

— Це через те, що замкнено? — запитав Макс, обережно сідаючи неподалік, але на відстані.

Я не відповіла. Просто кивнула.

— У тебе клаустрофобія?

— У мене минуле, — прошепотіла я. І в ту ж секунду пожалкувала. Але слова вже вилетіли.
І тиша після них — боліла.

Минуло кілька хвилин. Я сиділа на холодній плитці. Макс — поруч. Не питав. Не ліз. Просто був. І це було… дивно.

— Я не збирався залишатися тут, — пробурмотів він. — Справді. Думав, зайду, потролю трохи, піду.

— Ага.
Я зітхнула.
— Ти звик, що всі сміються з твоїх жартів?

— Більше звик, що всі роблять вигляд, ніби їм це подобається.

Я здивовано глянула на нього.

— І що? Тобі не подобається бути улюбленцем?

— Подобається, — чесно сказав він. — Але іноді це як пісок у роті. Смієшся, а воно скрипить між зубами.

Я всміхнулась. Несподівано.

— Дивно чути це від тебе.

— Дивно чути від тебе щось, крім “вийди”.

— Ще не вечір.

— Уже вечір.

Ми обидва глянули на темне вікно. За шибками — ніч. За стінами — тиша.

— Нам що, тут ночувати?

— Схоже, — він підвівся. — Хочеш, знайду щось тепле? У спортзалі є мати. І ковдри, здається, були для медпункту.

— Ти що, ночував тут раніше?

— Одного разу після вечірки.
Усміхається. Але вже по-іншому. Не як Макс зі школи. Як той, хто хоче справити враження. Але не через понти, а просто… хоче, щоб йому повірили.

Ми влаштувались у спортзалі. На старих матах, під пошарпаними ковдрами. Було холодно, але не так, щоб тремтіти. Макс приніс ліхтарик. І ми залишили його ввімкненим. Мені було спокійніше.

— Ти коли-небудь… — почала я, не знаючи, як саме продовжити.
— Що?
— Відчував, ніби твоє життя — не твоє?

— Кожного ранку, коли батько каже, що я маю “виглядати гідно прізвища”.

Я дивлюсь на нього. І розумію, що він теж має свою в’язницю. Просто іншу. Залиту світлом, з грошима, з лайками в соцмережах. Але вона теж тисне.

— А ти? — запитує.
— Моє життя — це не питання “чи моє воно”. Це — питання “чи я ще жива”.

Знову тиша. Але вже інша.

Не порожня. А жива. Наповнена чимось… крихким.

Коли я засинаю, його рука поруч. Не торкається. Але я знаю, що він не піде.

І вперше за довгий час — це не лякає.

Це… трохи лікує.